Ми зустрілись з Яном Михайловичем у невеликому кафе у старому центрі Дніпра. Поки офіціант несе запашну каву, я налаштовую диктофон на запис.

Вітаю вас і дякую, що знайшли час на бесіду. Ви бізнесмен і грали в «Що? Де Коли?». Як сталося так, що ви стали писати книги?

Я писав книги задовго до того, як почав грати в ЩДК. Писати почав ще в школі, 1980-го року я пройшов відбір в всесоюзний клуб «Що? Де? Коли?», якраз на першому курсі інституту. А писати я почав у перших класах школи.

У нас в Дніпрі було видавництво «Промінь», його керівник писав дуже багато фантастики. У нас був «Клуб фантастів», ми збирались у Будинку журналіста, це була дуже цікава публіка і багато хто потім став письменником. Було дуже багато творчої молоді.

І ви разом з усіма теж подумали: «а чому би і ні?»

Це за мене хтось вирішив. Як казав Жванецький: «Писати, як і не писати, треба тільки тоді, коли вже по-іншому не можеш». У нас були дуже цікаві люди, можна сказати, що «Що? Де? Коли?» утворилося з тих же творчих активних людей. 1980-го року до нас приїжджало центральне телебачення СРСР — все робилося з великими понтами і це було дуже цікаво, наче вікно у інший світ.

Це якраз період застою?

Це вже був півфінал застою: 1980-го пройшла олімпіада, вже повіяло свободою. Але нас потім викликали до обкому партії і сказали: «Що це за жидівське гніздо ви тут влаштували? Хто вам дозволив?» Як виявилось, нам треба було дозволяти бути активними. Це було доволі неприємно, але зробити ми нічого не могли.

А де ви берете натхнення? Може, якийсь ритуал, щоб почати книгу.

Ні, я ж технар за освітою, тому без ритуалів обходжуся. Книга зазвичай народжується з якої-небудь фрази: щось прилітає і потім з’являється низка образів. Це може бути навіть пісня. Наприклад, «Нічия земля», почалася з фрази про запах горілого дизельного палива.

Звідки це пішло?

Я не знаю, але я не вигадую. І це не для того, щоб нагнати туману. Ось з цієї фрази дійсно почалася книга. Я давно думав, я читав про це, я читав про катастрофу, а потім все як у формуванні кристалу.

Як колишній фізик, скажу, що процес кристалізації починається з однієї маленької пилинки. Ось вона з’являється і навколо неї кристализується все інше. Приблизно так само і з книгою.

Думки запускаються спусковим механізмом. Як працює цей спусковий механізм, я не знаю, але ось недавно спрацював, тому у мене вже є відкладені сюжети. Ми нещодавно їхали з дружиною і заграла пісня Агата Крісті та Бі-2 — «Ми не ангели». Раптом я відчув, що думки, які давно у мене збиралися, але ще не мали сюжету — миттєво перетворилися в канву. І я вже розумію, що це буде записано в майбутньому.

Підсвідомість вам дає знати, що час писати.

Підсвідомість мені дає поштовх, а я після цього можу або рухатись, або ні.

Найчастіше я навіть не знаю, що буде всередині книги. Я знаю першу і останню фразу.

Зараз мене сценаристи вчать, що має бути план і синопсис, але зазвичай це закінчується тим, що я пишу синопсис, а потім від синопсиса все міняється в інший бік, бо герої вже діють, у них свої характери, вони щось говорять, кудись йдуть, а моє завдання — за ними записувати.

Ви немало пишете, не так дано надрукували «1917» і «Найкращий вік для смерті». Я купив, але мені зручніше читати електронні книги. Але їхню особливість ви знаєте: їх можна копіювати і нічого не платити автору. Для вас електронна книга — це зло для письменника чи нові горизонти?       

Треба якимось чином капіталізувати цей процес, бо зупинити його неможливо. Наведу приклад: електронна версія «1917» з’явилась в інтернеті значно пізніше за вихід друкованої, а паперову версію в Росії не продають. Я — особа для Росії незручна, тому й деяких моїх книг там не продають.

У мене в Росії неймовірна кількість ворогів (хоча і друзі є, і шанувальники) і жодне видавництво звідти офіційно зі мною не працює. Я колись працював з «Лєніздатом», а видавництво «Ексмо» писало, що я їхній письменник. Підрозділ «Ексмо» видавав книги про «бандерівців», тож і з ними ми теж не працюємо.

Востаннє в Росії 2014-го року вийшла ваша «Нічия земля»?

Перший том вийшов у «Лєніздаті» 2007-го,  останній — 2012-го, а 2011 чи 2012-го вийшов «Амнібус» — це чотири книги під однією обкладинкою. Це було спільне видання «Лєніздат» і «Ексмо». А «Нічия земля» — взагалі рекордсмен з перевидань: вона перевидавалася вже чотири рази.

Ви писали про переворот і революцію 1917-го року, і Ленін говорив, що влада лежала під ногами і він став тим, хто підняв. Можна провести якісь паралелі між тодішніми подіями і сьогоденням?

Дуже багато схожого — і в деталях, і загалом. Не все було чисто з «підбором» влади Леніним. Там і німецькі гроші присутні, і імпотентність влади, яка прийшла. «Тимчасовий уряд» — це були хороші, милі та освічені люди. Але без зубів.

Вони були нездатні на рішучі спільні дії. Кожен окремо — дуже рішуча людина. Тут є багато цікавих історичних паралелей і перш за все це сильно переплітається з ситуацією 2014-го року в Україні. Багато хто з жахом чекав на 2017-й.

У нас у країні така ж революційна ситуація, бо величезна кількість представників п’ятої колони і вітчизняна пропаганда, яка абсолютно не вміє працювати. Ми живемо поруч із дуже сильним супротивником, який досконало володіє пропагандою.

І якому ми самі допомагаємо.

Ми не шукаємо союзників всередині країни, гриземося між собою, а це завжди підводило українців. Це величезне горе і це підвело у 1917-му році: невміння хороших сил консолідуватися між собою.

До того ж, дуже гостро стоїть мовне питання. На фронті у мене багато друзів, і там не стоїть питання, якою мовою говорити, коли тобі прикривають спину.

А тут, в тилу, уже має значення…

Я великий прихильник, щоб Україна згодом перейшла на свою мову, тому що будь-яка чужа мова є можливістю для супротивника нав’язувати щось своє.

Я переконаний у тому, що за 15-20 років підросте покоління і тут буде 90% україномовних, які будуть прекрасно знати російську, англійську, можливо, ще німецьку, іспанську — як і має бути в будь-якій цивілізованій країні.

Мова країни повинна бути національною — це безсумнівно. Загалом, мовна битва йде не за філологію, а за економіку.

На вашу думку, російськомовний патріот України — це нормально?

А які проблеми? Він любить країну, він тут живе і тут виріс. Ми з вами виросли в Дніпрі, а тут відсотків 70 російськомовних, якщо не більше. І при цьому Дніпро — це місто, яке взяло на себе основний удар у війні. Не мова визначає любов до країни.

Нам довелося рости в умовах імперії. Як у Римі: потрібно було знати латинь, якщо ти хотів чогось досягти. 1917-й рік заклав всі ті основи несвободи і виклики, з якими Україна поки впоратись не змогла.

Що 100 років тому, що зараз, ніхто не вчиться на помилках. Чому так відбувається?

По-перше, ви вже назвали основну причину. Епіграф до «1917» говорить, що історія вчить тому, що історія нікого нічому не вчить.

Сучасна керівна еліта країни — злодійська. Люди приходять до влади з метою збагатитися. Я знаю багатьох людей, які до машини, гіршої, ніж Бентлі, не сідають, а я пам’ятаю їх у рваних капцях. Їхня політична кар’єра дуже часто збігалася із приголомшливою кар’єрою мами, дружини, бабусі, дядька, брата тощо. Ми прекрасно розуміємо, як вони чогось «досягли» і миримося з цим.

І Крим, і Схід повернуться до складу України. Значить, 2.5 млн глядачів російського Першого каналу прийдуть на вибори українського президента. Чим це нам загрожує?

Навіть не знаю, хто з нас письменник-фантаст :). Крим ніколи не був ані українським, ані російським. Він був кримським. У нього своя ментальність. З 1991 року Україна в Криму займалась тільки розподілом прибережної землі.

Було б нескладно виховувати в кримчанах українців. Дитину з дитинства треба вчити української мови і пояснювати, що твоя батьківщина — Україна, а не тільки Крим, ти маєш знати історію і літературу.

Натомість у Крим приїжджає Лужков, і будує «Дом Москви», а ми спостерігаємо. Там тисячами селяться флотські пенсіонери разом із сім’ями. Відкриваються магазини, працює Перший канал, працює російське супутникове телебачення. Фактично вони жили в Росії з українськими паспортами. Крим у нас забрали, як і свого часу взяли Судети. Один в один. Цих людей неможливо швидко переробити в українців.

А щодо повернення: юридично це неможливо. Хто б не прийшов в Росії до влади, для того, щоб повернути Крим Україні, йому потрібно вчинити політичне самогубство.

І навіть якщо теоретично ми повернемо до себе два з половиною мільйони громадян, то це будуть росіяни. І там буде Росія доти, поки ми на цій території не виростимо дітей, для яких Україна не буде чужою. А це дуже складно, якщо їхній батько і мама вважають нас окупантами.

Тому крок за кроком треба залучати людей хорошими законами, відсутністю бюрократії, податками. Людині має бути вигідно, і тоді вона стає несприйнятливою до пропаганди.

На початку ХХ століття думками людей керували газети і радіо, які майже завжди належали владі. Сьогодні ми маємо десятки телеканалів, інтернет, новинні сайти, Фейсбук. Як при такій кількості інформації, яку легко перевіряти, продовжує працювати пропаганда?

Я вам зараз цікавий приклад наведу: у моєї знайомої чоловік досі подумки живе у Радянському союзі. Він приходить додому, дивиться тільки російські канали — інших для нього просто не існує. Будь-які новини наших ЗМІ і нашого інтернету, навіть якщо вони будуть з тисячею доказів, з фотографіями, з печаткою і особистими свідченнями — будуть сприйматися ним як фейк.

А поляки та американські солдати, що батальонами «воюють» на Донбасі, будуть сприйматися нормально. Це все питання віри, це не питання достовірності інформації.

Коли журналісти дозволяють собі знімати катастрофу з жертвами, то забувають про журналістську етику. Журналістика, як етичний інструмент, давним-давно померла, звідси і наслідки. Кожна моя стаття для онлайн-ЗМІ перейменовується. Коли я пишу щось нове, з Фейсбуку це крадуть протягом 15 хвилин, і потім це з’являється на десяти сайтах під різними заголовками.

А теми можуть бути різними: «Валетов сказав, що росіян треба вбивати». Я починаю згадувати, а раптом я таке написав? Дружина обурюється: «Я ж читала цю статтю, там такого немає». Все просто — заголовок для для того, щоб читачі клікнули на новині. Кожен клік — це гроші.

Достовірність журналістики закінчується там, де закінчується етика.

Міняти це можна, але методи вам не сподобаються: якщо журналіста впіймали на брехні, його слід назавжди вигнати з професії.

А хто його судитиме? Інші журналісти?

Це інше питання. Будь-яка країна починається з суду, а якщо немає правосуддя, то немає і країни. Все має відповідати закону, тоді всі критерії будуть зрозумілими.

У нас судді, прокурори, слідчі та журналісти продажні, ніхто нікому не заважає «працювати». Я, хоч і ліберал та демократ, але по секрету скажу, що я — переконаний прихильник гуманної диктатури. У диктатури має бути перехідний період. Мені дуже імпонує Піночет і він нам потрібен. Але на жаль, сьогодні це малоймовірний варіант.

Ви – фантаст.

Так, я фантаст. До Піночета були питання щодо 3,5 тисяч жертв за всі роки правління. Його диктатура спиралася на економічну лібералізацію, і при цьому жорстко контролювала пресу, телебачення, щоб не допустити лівих ідей. А потім контроль поступово послабляли. Він витяг країну з лівого терору, тож я не знаю, хто міг би обійтися меншими жертвами.

Чи виправдовує диктатура економічний розвиток? Ось коли ми для себе цю дилему вирішимо, тоді і знайдемо золоту середину для України.

Інший приклад — португальський диктатор Салазар. Про нього дуже не люблять згадувати в Португалії. А це приклад правого професора, уряд якого складався з високоосвічених людей.

Чому в Португалії він прийшов, а у нас — ні? Чи є у нас свій Гавел?

Гавел — моральна людина, а чехи дуже специфічний народ. Згадайте, як в Україні проходять вибори, коли ми обираємо президента. Увечері ми з вами обговорюємо, хто за кого. Зранку вибрали, а за тиждень це вже «злочинна влада». Це наша особливість, ми не маємо авторитетів, зокрема, моральних.

А українські вибори — це тасування однієї і тієї ж колоди. Щоб щось змінити, нам потрібно, щоб кожного брали за комір і говорили: «Будеш красти — будемо розстрілювати на вулиці».

Так звані «історики» не раз переписували історію ХХ-го століття. Де людям, які хочуть знати, що відбувалось насправді, брати достовірні дані?

Вся історія — це фейк.

Є документи, величезна кількість оцифрованих даних. Я взагалі вважаю, що нам треба поміняти підхід до вивчення історії в школах та інститутах. Що роблять американці? Береш першоджерело, пишеш по ньому есе. Ти не читаєш висновки, а сам їх робиш.

В СРСР історію КПРС треба було розповісти чітко, як написано у книзі. А тепер уявіть собі, щоб люди отримали матеріали засідання тимчасового уряду 1917-го року, матеріали, пов’язані зі статтями Леніна. Не з коментарями «істориків», а із самими статтями Леніна, справжні документи. Коли я писав книгу «1917», то дуже багато перечитав документів з центрального архіву — я тоді отримав масу задоволення. І раніше я вважав, що знаю історію.

Ось такий має бути підхід до історії: ви повинні працювати з першоджерелом, із документами і робити свої висновки. І ваш учитель, викладач чи професор не повинен вам нав’язувати свої погляди — він має з вами говорити, як з рівним.

Чому мені це подобається? У американської освіти маса недоліків, але самостійність мислення, здатність до аналізу у них є. Рівень студента визначається не тим, скільки дат він знає і скільки він вивчив чужих висновків, а як він вміє орієнтуватися в інформації самостійно.

То справжня історія  в архівах?

Не треба йти в архів, у нас є безліч оцифрованих документів в інтернеті. Але щоб читати все, треба знати мови, хоча б англійську.

Це значно важче, ніж відкрити ту ж Страну.ua і почитати висновки.

Там сидять «журналісти», які не розуміють, що таке етика. Хоч їх і читають тисячі людей.

Ми з вами вважаємо, що начебто у нас всі розумні, але виходить, що не всі. Я скажу непопулярну річ: 95% людей — дурні і роблять все собі на шкоду. Думаючи при цьому, що вони когось обхитрили.

Знаєш, що не можна запливати за буйки, але заплив. Ти розумний і сміливий? Навряд чи, просто намагаєшся обхитрити систему. Так само зі знаннями: замість читати джерела і документи, люди проглянуть пару статей на тему і вже мають якусь думку.

У вашій книзі «Нічия земля»  ви багато чого передбачили, тож давайте продовжимо і спробуємо уявити, якою буде Україна і світ за п’ять років?

У мене немає хороших прогнозів. По-перше, я не вірю, що за п’ять років закінчиться ця війна. Завдання Росії — щоб ця війна тривала. Я дивлюсь на Придністров’я, Абхазію, Осетію. Обов’язково має зберігатись напруження, бо це інструмент контролю. Тут чиста геополітика: створив центр нестабільності — значить, маєш контроль.

Я не буду говорити, що у нас немає реформ, це неправда. Реформи є, але вони значно повільніші, ніж нам хотілося б. Ми менше бачимо їхні результати, але саме зараз закладається повна зміна держави. Давайте візьмемо два варіанти: точка, після якої є два варіанти розвитку історії.

Якщо нам вдасться за три-чотири роки реформувати суд (у що я слабко вірю, але сподіваюся), ми зможемо почати будівництво суспільства, в якому працюють не закон і гроші, а працює тільки закон.

Ми, українці, дивовижний народ: ми проти корупції, але кум в разі чого має все вирішити.

Це ментальність, а її за п’ять років ми не змінимо ніяк, тому це буде важкий період. Це будуть судові процеси, арешти, але через це доведеться пройти, тому що ми вирощені в іншій ментальності. Наприклад, якщо говорити про мене, то після 30 років у бізнесі мені ніколи не було складно дати хабар, бо я розумів: якщо його не дам, то працювати не зможу. Але я не хотів його давати.

Корупція — це великий двигун, коли створюються закони не для того, щоб їх виконували, а для того, щоб вам було складно працювати. Це колосальна годівниця, на якій виріс не один десяток наших мільярдерів. Я боюся, що цей процес за п’ять років ми не завершимо. Ми не побачимо за п’ять років якоїсь нової України, але побачимо Україну, яка хоч кудись рухається. Я часто пояснюю, що вектор навіть важливіший руху.

Візьмемо приклад Польщі. Вийшло так, що довго там не був. Спочатку приїхав туди 89-го, а потім потрапив уже через 25 років. Я побачив, як вигладає країна, яка була в значно гіршому стані, ніж ми, але рухалася в правильному напрямку.

Я розумію, що Польща — це вітрина Євросоюзу, але що заважало нам стати вітриною?

Нам заважав газ по 50 доларів, від якого ми не хотіли відмовитися. «Наші» еліти з російськими після початку війни стали набагато ближчими, ніж були до того, бо люди, що заробляють на війні, спокійно літають вертольотом до Білорусі, а звідти — у Москву на день народження до друзів. Все значно гірше, ніж ми думаємо. Тобто війна — для тих, хто там гине, а для багатьох це чистий бізнес. Але це — втрата етики, втрата моральності.

То ми на початку великого і важкого шляху?

Так. Польща за 25 років знайшла свій шлях, ми 25 років або нікуди не йшли, або йшли не туди. В результаті ми не створили енергетичної незалежності, яку могли створити.

Ми віддали ядерну зброю. Я ж колишній ракетник і розумію, що в цьому була технічна необхідність. Але, перебуваючи при владі, я б на останні гроші зробив би так, щоб у моєї країни залишався якийсь варіант відходу.

Якби не роззброєння 1994-го року і той меморандум, не було б ні Криму, ні війни.

З іншого боку, я розумію, що у нас за спиною 25 років помилок. Дякуємо Кучмі, який побудував вертикаль, але ті, кого він розмістив у цю вертикаль, як у пісні: «Я тебе зліпила із того, що мала, після цього тиждень руки відмивала». Не було іншого матеріалу. 

Але я добре пам’ятаю інфляцію у 1000% на рік, тож моє ставлення до Леоніда Даниловича в цілому позитивне.

Але повернемось до книг. Хто ваш головний читач? Кому ви даєте прочитати свої рукописи, чернетки перед публікацією?

На початку 2000-х був тижневик «Бізнес», який мав свій форум. Там я познайомився із однодумцями, тож деякі романи я частинами викладав на форум і читав їхні відгуки.

А основні мої критики — це дружина, батьки і мій постійний редактор та великий друг, теж письменник і журналіст — Олександр Данковський. Це колишній редактор «Форбсу».

Окрім них, мої друзі у Німеччині, Росії. Всього десь 20 основних читачів, які першими читають мої роботи. Це люди, з якими я можу порадитися.

Якщо скажуть, що треба переписати, перепишете?

Ні, я послухаю, подумаю. Я рідко помиляюся в цих речах, бо бачу задум цілком. Сюжет існує вже окремо від мене. Я можу послухати доньку, вона у 16 років виграла грант, вирішила і полетіла вчитися до Америки.

Вона у мене дівчинка талановита, і ми з нею навіть придумали сюжет для книги. Може, ми й саму книгу напишемо разом.

Я про «Найкращий вік для смерті». Це, до речі, перша моя фантастична книга. Ви мене вперто називаєте фантастом, а у мене до цього не було жодної фантастичної книги.

Ось тепер прочитаєте справжню фантастику — чистий і жорсткий пост-апокаліпсис. Але якби не донька, то він був би жорсткий по-іншому. А так — це просто притча про дорослішання, про любов, смерть і про дружбу.

В цілому дуже жорстка книга.

Залюбки прочитаю. Я дуже вам вдячний, що ви приділили час нашому виданню.

Мені було приємно з вами поговорити, дякую за цікаві запитання.

↑ Тисни «Лайк», щоб читати нас у Фейсбуці

Засновник і керівник видання Tokar.ua. Програміст, адміністратор української Вікіпедії.

Коменти