Українська система освіти мало чим відрізняється від радянської. Виправити це можуть лише рішучі реформи. Але якщо можна збільшити зарплати вчителям, розробити нові програми навчання чи вдосконалити старі, то омолодити повністю викладацький склад — нереально!
Так, саме тих старих педагогів, вихованих совком жертв комунізму, чиї методи навчання жорсткі, як банка з-під шпротів. Учні для них — це стадо баранів, котрих потрібно навчити читати, писати і рахувати. Можна з допомогою копняків. Про індивідуальність кожної дитини вони навіть не чули. Всі хлопці повинні ходити в сорочках та штанях і мати короткі стрижки. Дівчата, відповідно, в бантиках і підколінках. І жодної косметики. Все в кращих традиціях совка.
Напевно, не лише я один згадую випадок зі шкільних часів, коли вчителька стоїть над тобою, намагаючись пояснити геометрію чи хімію. Кричить з піною в роті та кров’ю в очах. Але ти в цей момент думаєш не про задачу, а лише про те, як би не спіймати черговий хедшот. Найгірше, що таким чином виникає ненависть не до самої вчительки, а до предмету, котрий вона викладає.
З іншого боку, їй теж доводиться багато терпіти. Уявіть собі типову Марію Іванівну, котра за робочий день надивиться на цих малолітніх Емінемів і Мерлінів Менсонів, і потім перед сном змушена пити через них корвалол і притискати до грудей фотографію молодого Лева Лещенка.
На жаль, ми не можемо викинути цю Марію Іванівну на звалище відпрацьованих вчителів, звільнити, або достроково відправити на пенсію. Єдиний вихід — чекати, поки її замінить молода та прогресивна випускниця педагогічного коледжу. А я помітив, що молоді вчителі мають зовсім інший підхід до дітей — завойовують симпатію за допомогою пряника, а не батога, згуртовують їх і найголовніше — стають авторитетом.
Це нагадує один з тих голівудських фільмів, де інтелігентний білий викладач приходить працювати в школу чорного кварталу і проявляє свої якості хорошого тімбілдера.
