Продовжуємо розглядати приклад Сінгапуру, зокрема, методи, якими він скористався, щоб здійснити знаменитий «стрибок» із країн третього світу в перший.

Основою державності є економіка і, на щастя жителів Сінгапуру, їхній очільник Лі Куан Ю це розумів і почав діяти з перших днів.

Фіскальні стимули

Отримавши владу, Лі Куан Ю майже відразу розпочав проект «Про піонерні підприємства» (1959 рік) — перший крок із формування ефективної системи пільгового оподаткування в країні для значущих підприємств. Саме ця система діє й донині, та є головним стимулом припливу іноземного капіталу і розвитку місцевого бізнесу.

Пільги надають такі можливості новим/старим підприємствам:

податкові канікули до 5 років;
безмитний ввіз сировини та обладнання;
мінімум чиновників.

Тобто держава одразу виділила перспективні напрями промисловості, а саме електротехніку, машинобудування тощо.

В Україні такі пільги (податкові канікули на 5 років) слід було надати ІТ-індустрії (без ЄСВ) та технологічним галузям.

Однак, на відміну від Сінгапуру, наші чиновники не розуміються на системі роботи індустрій і просто штампують умовні «пільги» заради галочки, не прибираючи своєї присутності в економіці.

Результати економічних стимулів Сінгапуру такі: за 6 років на частку піонерних (інноваційних) компаній припадало: «21% працівників в обробній промисловості, 37% валової вартості продукції цієї галузі і 36% промислового експорту». Саме так Лі Куан Ю заклав основу для майбутнього промислового стрибка.

Загалом фіскальна політика Сінгапуру завжди була і залишається гнучкою. Для прикладу, останнім часом пільговий податковий режим було введено для таких галузей, як суднобудування, фармацевтика, біомедичне виробництво і фінансові послуги.

Підтримка малого і середнього бізнесу також здебільшого спирається на механізм фіскальних преференцій. Це, зокрема, звільнення від податків, податкові знижки, відшкодування витрат на внески до Центрального фонду соціального забезпечення (типу нашого ЄСВ).

Як ми бачимо, фіскальна політика Сінгапуру щодо промисловості, сектору послуг та малого і середнього бізнесу була дуже гнучкою, що зі свого боку стало драйвером розвитку та інвестицій.

Саме розподіл економіки на донорів та дотаційних і є тим важливим фактором, який дає змогу змінювати структуру ВВП за 10 років.

Сінгапур у цьому сенсі довів, що саме послідовна політика стимулювання надає можливість відійти від ролі банального орендодавця власного населення (розміщення іноземних фабрик тощо) і створювати свої компанії.

Освіта

Однак фіскальні стимули — не єдиний поштовх до економічних змін, важливу роль відіграють також інвестиції в освіту.

Для прикладу наведу динаміку витрат на освіту Сінгапуру за період його становлення, як держави, та динаміку України за тих самих умов (з урахуванням інфляції на душу населення):

Як ми бачимо, в перерахунку на душу населення Україна витрачає на освіту менше, аніж Сінгапур у 70-х роках XX сторіччя. Хоча варто зазначити, що Сінгапур навіть у 70-х не мав того наукового та освітнього потенціалу, який мала Україна 1991 року.

Без достатнього рівня фінансування освіти неможливо очікувати появи нових індустрій чи прогресу в уже наявних. Крах нашої освіти призвів до перетворення України на експортера сировини.

При цьому чітко спланована і послідовна політика Сінгапуру зі створення свого наукового потенціалу дала змогу наприкінці 80-х років частково відмовитися від закупівлі іноземних технологій (ліцензій) і натомість вперше стати їхнім експортером.

Сінгапур на власному прикладі довів — якщо хочеш, аби економіка зростала, потрібен мінімум чинуш і максимум стимулів, і тоді можна розраховувати на власне диво.