Нещодавно було затримано злочинне угрупування з окупованих територій Сходу України. Опубліковані фото підозрюваних на тлі православних ікон та мусульманського півмісяця навряд чи когось здивували. Це ж так буденно — бабусі, що регулярно відвідують богослужіння, постять і повсякчас моляться, але залишаються такими ж вередливими та злопам’ятними. Також в одному ряду з ними хамовиті та непристойно багаті священнослужителі.

Нещодавно об’єднана Православна церква в Україні, яку визнав навіть Ватикан, відновила інтерес та жагу до церковних справ. Її очолив молодий та освічений митрополит, що подає надію на мудре керівництво Церквою. Але чи готове українське православ’я сьогодні приймати нових людей?

Трохи історії

Найперше пояснимо, чому в статті слово Церква пишеться з великої. У світогляді пострадянської людини храм та церква стали синонімами. Але це не так. Храм — будь-яка споруда, де проводяться обряди та богослужіння. Але Церква — це спільнота людей, які вірять в бога. Назви «християни» не існувало ще кількасот років після народження Христа. Так само не було жодних християнських храмів зі свічками, кадилами та іконами. Перші Літургії (головне християнське богослужіння) відправлялися на кладовищах та у підвалах будівель.

В усякому разі, історія Церкви має багато сумних і контроверсійних сторінок, за які Її очільники неодноразово вибачалися. Втім, сьогодні перед Церквою стоять нові виклики. Чи зможе вона на них відповісти?

Церква — духовний магазин

У свідомості сучасної людини православна Церква — це духовний магазин.

Коли сучасна людина вперше потрапляє до православного храму, її погляд падає на масовку літніх жіночок у хустках, що зазвичай гуртуються біля храмової лавки. Там новачку швидко розтлумачать, куди яку свічку ставити, за що якому святителю молитися та яку книжку придбати. Зазвичай замість Святого Письма радять белетристику на кшталт «100 порад від священика».

Хай там як, а в сучасній Церкві цілком можливо освятити автомобіль, похрестити дитину чи обвінчатися. На Великдень чи Різдво у храмах не проштовхнутися через натовпи людей на святкових богослужіннях. Та спробуйте зайти до будь-якого храму звичайної неділі зранку: навряд чи там буде хоча б десята частина «святкових» парафіян. Саме ці віряни, які приходять до Церкви лише заради власних потреб, і утворюють ту Церкву, що освячує все підряд, братається з криміналом та забезпечує настоятелям розкішне життя.

Дуже часто перед неофітом постає питання, на яке важко відповісти — а навіщо мені Церква, якщо Бог у мене в душі? Хіба він не чує моїх молитов удома чи на роботі? Хіба йому потрібні свічки та ікони? І, власне, це так і є.

Зазвичай сучасній людині від Бога потрібні три речі: сімейне щастя, міцне здоров’я та успіхи в роботі.

З цими чудовими запитами більшість вірян і приходить до Церкви. У православному храмі існує зручний алгоритм дій: поставити свічку до певної ікони чи замовити молебень. Іноді людину переконують, що вона одержима «бісами» і так навертають до сповіді. Найчастіше жодного уявлення про сенс сповіді, причастя або хрещення ані новий парафіянин, ані священик не мають.

Більшість сучасних священиків — учні тих, кого після розвалу СРСР кликали до семінарій без будь-якої освіти. Попри те, що ступінь бакалавра теології став обов’язковим для кожного сучасного священика, не всі вони мають базову богословську освіту. Цим пояснюються резонансні події: відмова у хрещенні дитини, автомобілі бізнес-класу тощо.

Ось ця хвороба церковності, де справжнє християнство замінюють архаїкою та фарисейством, і є головним викликом для православної Церкви України. Відомий американський богослов протопресвітер Олександр Шмеман був авангардом модерної православної Церкви. Звичайно, за це він зазнавав жорсткої критики від прихильників так званих традиційних цінностей.

Щоденники Шмемана можна розбирати на цитати, але наразі варто ознайомитися з оцим фрагментом:

«Церковність» мала б робити людину вільною. Але в теперішній її тональності вона не звільняє, а поневолює, обмежує, збіднює. Людина починає цікавитися «старим» і «новим» стилем, єпископськими чварами або ж всілякою «православністю». І духовність починає сприйматися як необхідність читати кепські книги, жахливі за своєю бідністю і риторикою, всілякі брошурки про чудеса і чудотворні ікони, сумнівну «попівщину» і постійні теревені на релігійні теми. Замість того, аби навчати людину по-своєму дивитися на світ, на життя, Церква вчить її дивитися на саму себе. Замість того, аби по-новому прийняти самого себе і своє життя, вірянин вважає за обов’язок натягувати на себе якийсь безособовий, засмальцьований оливою камзол так званого «благочестя». Замість того, аби хоча б знати, що є радість, світло, сенс, вічність, вірянин стає дратівливим, обмеженим, нетерпимим і дуже часто просто злим, і вже навіть не кається в цьому, бо все це якраз від «церковності».

Олександр Шмеман, 21 лютого 1974 року

В підсумку

Власне, перед оновленою Церквою стоять схожі виклики — бути спільнотою живих і відкритих людей, а не похмурих снобів. Найбільшої підтримки Церква нині потребує в інформаційному сенсі.

Різноманітні російські ЗМІ вже активно поширюють інформацію про «розкол», «церкву президента» тощо. Водночас — в єдину Церкву об’єдналися три православні Церкви, і це справді вражає. Західне християнство ставить перед собою екуменічні (об’єднавчі) завдання з возз’єднання християнських конфесій, і Україна рішуче йде назустріч всесвітній єдності.

Поки московський патріархат проклинає нас, ми з любов’ю приймаємо усіх його прихильників до лона Церкви.

Звичайно, що самостійність української православної Церкви — лише початок важкого і тривалого процесу. Тепер доведеться ще більше дбати про освіту мирян та священства. Шукати усі можливі шляхи до єдності та примирення з іншими конфесіями.

Перед Церквою постане новий виклик — створення здорової та сучасної альтернативи застарілій системі, успадкованій від радянської «церковності».

Коменти

Віталій

Непогана стаття з огляду на те, що автор швидше за все не є християнином. Але варто б краще проводити фактчекінґ. Стаття на Правді, куди веде один із лінків, переповнена маячнею)) Взяти хоча б Джордано Бруно: він ніколи не був реабілітований РКЦ. І не буде. Бо спалили його не за науку) Раджу краще вивчати матеріал.