Все що ви хотіли знати про мікропластик

Хлопчики Давньої Греції грали у футбол жовчним міхуром свині. Плем’я майя користувалося для цього шкіркою з плодів. Протягом століть людство намагалося зробити м’яч для футболу міцнішим та еластичнішим. І йому це вдавалося завдяки природним добавкам. 1862 року естафету прийняв більярд — британський хімік Паркес винайшов перший пластифікатор, який став дешевим замінником слонової кістки, з якої робили більярдні кулі.

Згодом учені догралися до того, що 1907 року винайшли повністю синтетичний пластик. Його пхали усюди: від ґудзиків до грамофонів. Головна перевага пластику, довговічність, згодом стала його критичним недоліком — він майже не розкладається.

Чи кидали ви коли-небудь сміття до моря? Можливо, ви щодня жбурляєте паперові стаканчики до океану? Хай там як, а ваше сміття все одно опиниться в океані. Останні десятиліття океанічні води стають найбільш досліджуваною частиною Землі. Це й не дивно, адже на них добре видно сліди людської діяльності.

Торік учені досліджували льодовики на узбережжі Північного Льодовитого океану. Результати вимірів показали: рівень мікропластику в крижаних брилах зріс у сотні разів. Коли лід почне танути, весь цей пластик опиниться у світовому океані. Станом на 2015 рік лише в океанах містилося понад 30 тисяч тонн полімеру. Сьогодні мікропластик є у повітрі, водопровідній воді та їжі.

Мікропластик — це крихітні частинки пластику (точніше полімеру, основи пластикової маси), які є найбільшим забруднювачем довкілля. Ці частинки мають розмір від 5 мм до 100 нм, а сам мікропластик буває первинним та вторинним. Первинний виникає тоді, коли, приміром, зношуються шини вашого автомобіля.

До косметики, зубної пасти та гелів для душу також додають мікропластик у декоративних та економічних цілях. Утім, більшою загрозою є вторинний мікропластик, який утворюється з пластикового сміття — одноразовий посуд, пакети та інші пластикові вироби розпадаються на дрібні, але тверді частинки. На жаль, ці частинки чудово втягують у себе токсичні речовини.

Для людини мікропластик небезпечний тим, що постійно потрапляє до організму. У переповнених мікропластиком океанах живляться риби та птахи, які згодом, завдяки харчовому ланцюгу, опиняються у наших холодильниках. Конкретних досліджень, які б доводили смертельну шкоду мікропластику, немає, бо неможна навіть виміряти його кількість в організмі. Але сам факт його накопичення все ж лякає.

Боротися з цією катастрофою у світі досить важко. Ми не знаємо усіх джерел утворення мікропластику, тож можемо лише контролювати вже відомі. Багато західних країн обмежують та ветують використання пластику, але будьмо чесні: без нього неможливо уявити сучасне життя. Отже, постає питання чіткої стратегії перероблення, а не заборони.

З 1950 року й аж донині світ виробив майже 7 000 мільйонів тонн пластику, а переробив менше ніж 10%. Покращити цю ситуацію можна, якщо одноразовий пластик будуть менше використовувати, а багаторазовий — правильно утилізовувати. 2016 року вчені розробили спеціальні бактерії, які швидко руйнують та «їдять» PET-пластик, з якого роблять пляшки. Це має стати в пригоді, коли щороку доведеться переробляти тисячі тонн таких відходів.

Пластик погано розкладається, бо є довгим ланцюжком полімерів, тісно пов’язаних між собою. Утім, якщо довгі полімери замінити короткими й натуральними (наприклад, рослинними) — це значно прискорить процес. Саме так винайшли біопластик. Його роблять з крохмалю, який продукують рослини у процесі фотосинтезу. Найбільше та найлегше його можна отримати з… картоплі. Оскільки контакт із водою деформує крохмаль, його обробляють мономерами, що надають матеріалу жорсткості.

Уже сьогодні з біопластику виготовляють одноразовий посуд та памперси. Нині тривають розробки біопластику, час розпаду якого можна буде регулювати ще на стадії виробництва.