Книга, інакше її називають Святе Письмо/Священне Писання (грецькою τά βιβιλία, βιβλία, «вівлія» тобто «збірка книг») трактується всіма християнами як богонатхненне писання, і є фундаментом усього віровчення.
Сторінка найдавнішого Синайського Кодексу Св. Письма.
Подобається це комусь, чи ні, факт залишається фактом: саме ця Книга є основою основ європейської (і не тільки) цивілізації в тому вигляді, в якому ми її знаємо.
Видання її національними мовами (до того всі християни послуговувалися грецьким (т. зв. «Септуагінта») або латинським (т. зв. «Вульгата») її текстом) всюди було вирішальним кроком на шляху формування національної ідентичності.
Саме її переклад з латини чи грецької мови на мову того чи іншого народу утверджував його мову як загальноприйнятий мовний стандарт, без якого неможливе, зокрема, створення національної держави. Так сталося і з українцями.
Двадцять років каторжної праці дали свій результат — 1881 р. Наукове товариство Т. Шевченка у Львові видало Новий Завіт у їхньому перекладі українською мовою. Попри всі негаразди, 1903 р. українське населення по обидва боки Збруча змогло читати рідною мовою і Завіт Старий, виданий Британським Біблійним Товариством (якщо цікаво, вам сюди) — російська влада друкування такої «революційної» книги не могла схвалити за жодних умов.
Ці та інші здобутки українських «старосвітських поміщиків», шляхтичів, істориків, письменників та науковців внесли на порядок денний створення інтегральної, цілісної концепції історії українського, окремого від російського, народу — з його героями та антигероями, філософами, воєначальниками, вчителями, мислителями, письменниками, та введення історії й культури цього східноєвропейського народу, розділеного поміж двома імперіями — Російською та Австро-Угорською, до загальноєвропейського контексту.
Вирішувати це завдання довелося Михайлові Грушевському.
Далі буде…
Данило.
