Сучасне українознавство відкинуло основні постулати Грушевського. Якщо сказати прямо, спростувало їх, як антинаукові.

Головні аргументи такі:

  1. уживання етноніма «українці» в контексті дослідження давньоруських часів недоречне,
  2. Грушевський «передав куті меду», надмірно негативно оцінюючи польсько-українські стосунки,
  3. героїзація козаччини недоречна.

Підсумовує ще один авторитетний дослідник Мар’ян Мудрий (про нього тут): у викладі Грушевського «історія України поставала як історія українсько-польської боротьби, перемоги козаків трактувались як її найславетніші епізоди, а питання про спільну з поляками державність взагалі не стояло. За логікою Грушевського, — констатує Мудрий, — Україна перебувала на рівних в колі європейських народів тільки у періоди відмежування від Польщі — у часи Київської Русі та війни під проводом Б. Хмельницького».

З фундаментального дослідження авторитетного Олексія Толочка (якщо не чули про такого, вам сюди) дізнаємося:

Михайло Грушевський — творець «історії» народу, якого не існувало.

Цитую:

«Українська історія виникала на межі ХІХ-ХХ ст. буквально в темпі виходу у світ чергових томів «Історії України-Руси», а «будь-який нарис української історії, який з’являвся після Грушевського, так чи інакше брав до уваги запропоновану істориком «схему», навіть якщо намагався переглянути ті чи інші дрібниці». «Проект Грушевського передбачав написання сучасної (для кінця ХІХ ст. — Д.Я.) національної історії», з метою «пред’явлення» від імені цього народу «вимоги більш виразного політичного характеру».

Сформулювати національний політичний проект без такої «історії» було неможливо. Адже, констатує Толочко, «на межі ХVІІІ-ХІХ ст. мало кому спало би до голови, що такі різні регіони як «козацька» Малоросія, «запорізька» і «татарська» Новоросія, «польські» Волинь та Поділля та «австрійська» Галичина мають спільну історію та заселені одним народом»… «Простір, який сьогодні називають Україною, ще тільки належало уявити з різнорідних елементів».

Мало того, «Національна історія все ще вважалася серйозним науковим проектом, технічно здійсненним і перевіреним у своїх результатах».

Коротко кажучи, Грушевський та його учні (про них, наприклад, тут) міркували гранично просто, логічно і послідовно. Вихідний пункт для реалізації такого політичного проекту – наявність нації. Якщо нації існували в сучасній їм реальності (наприклад, італійська або французька), значить, вони мали існувати й в минулому.

Оскільки існували в минулому, значить, мали свою, окрему від інших народів історію. Справа залишалася за малим: треба було знайти вихідний, початковий пункт цієї (в цьому разі «української») історії й далі реконструювати її — від сучасного до минулого. Тобто до того самого “вихідного пункту.

Треба відразу усвідомити, запам’ятати й жити з тим далі: конструкція Грушевського та його послідовників — тренд часу. Їхні колеги в європейських країнах задніх не пасли, конструювали «спільні» «національні» «історії» ударними темпами. Політична мета: обґрунтувати право новосконструйованих «націй» на окремішнє державне існування.

Називалося це «весною народів», (академічне пояснення цього загальноєвропейського феномену середини ХІХ ст. тут)

Висновки. Характерними особливостями концепції Грушевського – а саме на них молилися, моляться і ще довго будуть молитися найбільш упороті патріоти – нічим, крім фантазії автора, необґрунтовані аксіоми про споконвічність існування «України» та «українського народу», який впродовж століть не мав власної держави та був вимушений жити під владою іноземних окупантів. Плюс сакралізація козацтва та приписування йому історично невластивих державницьких прагнень.

Ну і радикально антипольські та антикатолицькі оцінки — куди ж без цього? Микола Гоголь про це шедевр сотворив. «Тарас Бульба» називається. Історично правдивий наратив, ага.

Тарас Бульба та державотворчі зусилля козаків. Худ. Сергій Якутович (1952-2017 рр.).

Далі буде.

Історик, телеведучий, заслужений журналіст України, доктор історичних наук. Веду авторський телеграм-канал.

Коменти