Даруйте, що приділяю цьому стільки уваги – але без того вату з голови не витягти. Ще трохи терпіння. Обіцяю ).

Людожери-більшовики наукову спадщину Грушевського оголосили «буржуазним націоналізмом» і на довгі роки поховали його твори в нетрях спецхранів бібліотек та архівів (подробиці тут).

Ім’я історика і політика Грушевського було ретельно зафарбовано чорним. Це — з одного боку.  З другого, як це не дивно і не смішно звучить, українська
комуністична історіографія сміливо, але без посилань на першоджерело, запозичила, привласнила та розвинула до крайньої межі головні бездоказові постулати Грушевського.

Мета проста, як ріг будинку: обґрунтувати тепер уже більшовицькі концепції вільного та щасливого розвитку трудового українського люду в «братній сім’ї» назавжди щасливих радянських народів під проводом «великого російського народу» та єдино рідної для всіх них Комуністичної партії.

Іншою була доля наукового доробку Михайла Сергійовича поза межами УРСР. Зусиллями українських (і не лише) науковців у США, Канаді, Німеччині, Франції, Чехословаччині, Польщі його праці були перекладені мовами цих країн. Введені до світового наукового обігу. Вивчалися на профільних факультетах університетів відповідних країн. Розвивалися, удосконалювалися, уточнювалися в численних статтях та монографіях. Вершиною діаспорної україністики стала «Україна: історія» видатного науковця, професора Ореста Субтельного (історія про нього тут).

Написав він її для свого сина, англійською. Текст Субтельного був фактично першим системним викладом історії руського/українського народу, що став доступний світові.

Перевидана багатьма мовами, насамперед українською (за часів Незалежності наклади перевищили один мільйон примірників!) «Україна: історія» на півтора десятка років об’єктивно стала новим «дороговказом» для українських істориків, позбавлених після 1991 р. «дороговказів» «Короткого курсу історії ВКП (б)» та численних з’їздів КПРС, якими вони (і автор цих рядків також) послуговувалися протягом попередньої історичної доби. Популярний текст Субтельного для деяких (якщо не багатьох) колег на довгі роки перетворився на «першоджерело». Правдиве, як історія про Штірліца в контексті вивчення історії ІІ Світової. Отака фігня, малята…

За часів Незалежності наклади перевищили один мільйон примірників!

Банальне твердження: «крайності» завжди сходяться. В цьому випадку впродовж майже трьох століть (XVIII—XXI) ст. російські та українські історики були одностайні щодо негативної оцінки польського та литовського, католицького, себто «західного» цивілізаційного внеску до скарбниці надбань російського, руського/українського, а також і сучасного білоруського) народів.

Ці фейки активно «розкручуються», популяризуються, пропагуються на п’ятому році війни РФ проти України та всього західного світу. І вдосконалюються — зокрема, в питанні про цілковито позитивну роль, яку відіграли московське православ’я та запорізьке козацтво в історії Росії та України.

Єдине принципове розходження — про спільність/окремішність російського та українського народів. Москва тупо обстоює безумну ідею спільність нашого походження та історичної долі, українці справедливо та категорично це заперечують.

Отже, ще раз. Сучасні, широко розповсюджені уявлення нашого загалу про історію України такі:

  1. це історія споконвічного (подеколи навіть від моменту «Великого Вибуху» (жартую) «українського» народу,
  2. це «історія» народу у «вакуумі» — у відриві від історії Європи, інших народів, монголів, литовців, поляків, євреїв, татар, турок, німців, ромеїв та ін.

Насправді історія Русі/України — невіддільна складова історії східнослов’янських народів, інших етносів, народів, які віддавна населяли землі в межиріччі Одера і Дніпра — на заході та сході, між Балтійським і Чорним морями — на півночі та півдні.

Насправді історія України та її народів — це частина історії центрально-східного регіону Європи. І ніяк інакше.

Залишається розібратися з тим, що таке «Європа» і що таке її «центрально-східний регіон».

От із цим і будемо розбиратися.

Далі буде.

Історик, телеведучий, заслужений журналіст України, доктор історичних наук. Веду авторський телеграм-канал.

Коменти