Це наш перший спецпроект, дослідження на тему можливості об’єднання Православної церкви України та Греко-католицької церкви. Чи зможуть ці дві основні українські церкви об’єднатися після отримання Томосу?
Як і тисячу років тому, сьогодні Церква є ключовою соціальною та етичною інституцією в Україні, що впливає на наше життя, хочемо ми цього чи ні. Через її вчення проходять люди, які згодом стають агентами впливу на нашу державу, тому надважливо розуміти її сенс та контекст.
Не замовчуючи і не ігноруючи болісні та серйозні проблеми як самої інституції Церкви, так і її учасників, ми спробували дати власну оцінку перспективі можливого об’єднання двох ключових Церков України — ПЦУ та УГКЦ. У тексті ми спиралися не тільки на холодні джерела, а й на живих людей — легендарну постать УГКЦ митрополита Андрея Шептицького і титана модерної православної думки протопресвітера Олександра Шмемана. З точки зору класичної теології – ми не внесли нічого нового. З точки зору сучасності — ми освіжили та переосмислили проблему відповідно до викликів сьогодення.
Узагальнюючи, цей спецпроект розповідає про те, чому Церквам краще бути у співпраці та порозумінні, яким чином від цього виграють усі та якими шляхами цього можна досягти. Сподіваємося, що кавалок самоіронії та тверезої критики поставив проблему зрозуміло, а сам текст виявиться корисним людям будь-яких релігійних поглядів.
Перейти до спецпроекту: Спецпроект: чи можливе об’єднання ПЦУ та УГКЦ?
Можна покритикувати сам текст статті, але я не буду тим займатися. Бо пустословити нема чого, а займатися детальним аналізом нема часу. Але от яка мотивація до написання статті, невже це така важлива тема? Бо здається, що Автор позиціонує ці дві Церкви, як частину держави. А це помилково, бо Україна держава секулярна, себто відділена від релігії. І навіть, якщо переважна більшість громадян абсолютно не усвідомлює цього факту, від цього він не міняється. Також не кожен хто себе вважає українцем є віруючим -> християнином -> приналежним до цих двох Церков. Тобто тут відбувається спрощення до не допустимого, як на мене, рівня. Хоча не можу не заперечити, що таки бильшість населення належить до тих Церков. Також мені важко зрозуміти чому двом релігійним громадам в Укрїні “дається повноваження” визначати моральний вектор суспільства (єдине, що тішить – це хоч не якісь радикальні джихадистські секти). Про “духовність” взагалі не говорити у, бо це термін із релігійного лексикон, себто його не існує в секулярному контексті. Тобто мені хотілося зрозуміти, чому автор презентує таку думку і чому ця думка може/має бути актуальною/корисною максимально абстрактному українцю?