Не встигла мережа вщухнути від утраченого дитинства європейських школярів, як стрічку новин заполонили дві паралельні тези: «формула Штайнмаєра» та «капітуляція». Ми не будемо вкотре описувати проблематику міжнародних угод і ризики домовленостей з РФ, а опишемо ситуацію в Україні, щоб визначити подальший напрямок розвитку подій.
Днями президент України на терміновому брифінгу оголосив, що сторони узгодили та підписали «формулу Штайнмайєра», яка передбачає врегулювання ситуації на Сході України. І одним з перших тривожних дзвіночків 🔔 є формулювання: особливий статус окупованої території. Насправді Схід України має особливий статус з 12 квітня 2014 року, коли кадрові офіцери ФСБ РФ захопили управління МВС у Слов’янську, Краматорську та Дружківці.
Отже, з Донбасу планується вивести не тільки війська агресора, але й Збройні сили України. Так теза про внутрішній конфлікт і громадянську війну виглядає переконливіше, а терористи перетворюються на «непочутий народ Донбасу». Контролювати «легітимність» виборів на окупованих територіях буде ОБСЄ. Та сама, яка впритул не бачить російських військ на Сході. Водночас формула Штайнмаєра поверне Україні політично нестабільний та економічно обтяжливий регіон, над яким де-факто у нас не буде жодного контролю.
Чи треба Україні до НАТО? Свіжа соціологія.
Про демократичну складову виборів на окупованій території, яка вже шостий рік перебуває під впливом карколомної пропаганди й фейків, марно й говорити. Отже, завдяки формулі Штайнмаєра до місцевих органів гарантовано потраплять ті, хто нестиме цінності та світогляд т. зв. «народних рєспублік». У цьому вирі важливо уникати дискримінації «східняків» — за схожих обставин Закарпаття стало б не менш кризовим регіоном.
Отримуючи проросійськи налаштований регіон із потужними кримінальною та терористичною складовими, Україна впадає у пряму залежність від «поверненого з миром Донбасу»: економічну, політичну, соціальну. Інфраструктура, соцзабезпечення, культура — усе це доведеться відновлювати власними коштами. Як у децентралізовану систему територіальних громад впишеться просовєцька «рєспубліка» — питання залишається відкритим.
Тут варто ще раз звернути увагу на цьогорічні результати парламентських виборів. А саме: майже 20% політично активних громадян проголосували за проросійські партії. Інакше кажучи, поміж п’ятьох українців знайдеться принаймні один, для якого існує «громадянський конфлікт» і «братня рука» допомоги з Росії. Це реальність демократичного суспільства, яке самостійно обирає напрям розвитку.
Отже, до потенційно небезпечного регіону додається підтримка політики РФ, що постійно зростає. Відповідно, євроатлантичний напрямок України згортається. З моменту визнання окупованих територій Донбас перетворюється на ключовий геополітичний важіль впливу РФ на нашу державу.
Вартий уваги й той факт, що ані очільник нашої держави, ані уповноважені органи так і не озвучили офіційно зміст угод, затверджених у Мінську. Саме це спричинило такий резонанс і риторику «капітуляції» — покрокових поступок державними інтересами заради припинення бойових дій. Звісно ж, припинення війни нам ніхто не гарантує, а тільки обіцяє. А обіцяє наш давній «друг» — Росія. Якої там «немає».
У підсумку застерігаємо будь-кого від марного вжитку слова «капітуляція», адже проблема здачі українських інтересів частково є наслідком вибору й самих українців. І навіть в умовах гібридної війни та профанації з боку керівництва держави єдиним дієвим варіантом залишається законодавчий, дипломатичний та демократичний тиск. Радикальні варіанти іноді не менш актуальні, проте у довгостроковій перспективі все ж таки є неефективними.
Коктейль Молотова більше не працює, то ж шукаймо шляхи, як не здати Україну, не зненавидівши водночас власних громадян і самим не ставши конфліктним регіоном.
лаконично и понятно, согласен со многим, а особенно с призывом в конце мирным образом повлиять на это