Серіал «Чорнобиль», про який не чув хіба лінивий, заслужено отримав титул «серіал року 2019». Одним із ключових факторів під час оцінювання стрічки була якість реконструкції подій, до якої автори серіалу підійшли дуже прискіпливо. Направду, дрібнички серіалу вражають: від будівлі АЕС до макетування самої аварії, усе на висоті.
Хай там як, а прискіпливі глядачі помітили в серіалі й низку невідповідностей, зокрема історію з маленькими роботами із ФРН, які поламалися, бо не були розраховані на такі дози радіації. Подальші дії совєцької влади не увійшли до сюжету серіалу, проте ми вирішили звернути увагу на винаходи тогочасної робототехніки, що мали служити людству в умовах аварії на ЧАЕС.
Розпорядження ЦК КПРС.
Першими рятівними приладами стали роботи, об’єднані в групу під назвою «Гамма». До її складу мали б увійти робот-розвідник, робот-збирач, робот-перевізник та панель управління цими Wall-E совєцького розливу. Робот-розвідник ретельно відстежував радіаційну ситуацію у зоні аварії, згодом запрошуючи збирача до колекціонування уламків. Перевізник виконував свою справу буквально.
Схема роботи тогочасного центру робототехніки була досить простою. Головний конструктор з’ясовував вимоги до робіт на станції, передаючи цю інформацію інженерам-робототехнікам. Згідно з цими даними виготовляли чергового робота, якого спецрейсом відправляли прямісінько до Києва.
Перший джедай Чорнобиля — РР-1.
Група з 15 інженерів-добровольців розміщувалася у колишньому дитсадку, за 20 кілометрів від ЧАЕС. Перший спецрейс із Києва привіз сюди вундервафлю РР-1 для виміру небезпечного рівня радіації у довкіллі. За 70 годин робот обстежив машинний зал та коридор четвертого — аварійного — енергоблоку, де радіація сягала 18 000 Р/год.
Згодом з’ясувалося, що обсяг робіт вимагав очищення покрівлі, куди РР-1 було проблематично дістатися. З огляду на це інститут робототехніки змінив напрям на користь гусеничних механізмів. Так на світ з’явилися машини серії ТР.
Ними було зручніше керувати, адже зв’язок проходив радіоканалом. Утім, ТР мали й свої недоробки — слабкий акумулятор, кепську якість радіозв’язку та повний шляк електроніки в умовах високої радіації. Усе виправлялося буквально на ходу.
Перший робот на гусеницях ТР-А1 використовувався для очищення 1500 м2 покрівлі машинного залу АЕС, а згодом їх, із криком «This is Sparta!» кидали до ями 4-го енергоблоку. За своє недовге, але повне вражень і радіації життя — яке сягало 200 годин повноцінної роботи — ТР-А1 допоміг пришвидшити процес прибирання радіоактивного сміття.
ТР-Б1 на прогулянці радіоактивними стежками.
Його нащадок, ТР-Б1, вирішив піти супроти клімату: замість акумулятора він мав бензиновий генератор на 15 літрів, або 8 годин безперервної роботи. Окрім ефективнішого радіокерування, бульдозерний ніж можна було вручну замінити спеціальною пилкою для різання руберойду. Після тріумфального ТР-Б1, на світ з’явилися його покращені версії — ТР-Г1 і ТР-Г2, які мали добротну прохідність і не так боялися радіації.
Тогочасні мікросхеми не витримували велетенських доз радіації, тому на роботах серії ТР-Г усю панель керування перенесли на віддалений пункт управління. Оскільки живлення роботів відбувалося «через трубочку», себто через кабель, згодом розробили й роботів-кабельників, які попереджали несправності тросів та кабелів. Найвідомішим з них був робот ДДК-Р-1.
Більшість роботів добряче «погладшали», пересівши на гусеничну платформу. Важили вони тепер майже 70 кг, і рухалися досить повільно — 0,3 м/с — проте могли обстежити прогалину четвертого енергоблоку. Утім, виникла нова проблема: роботи стали важчими, а робочі позиції небезпечнішими. Було розроблено спеціальну систему, подібну до сучасного парктроніка. Пілот на своїм дисплеї керувався зображенням із камери, прикріпленої до робота.
Група пілотів Чорнобиля, що доставляла роботів.
На куражі «успіху» ліквідатори навіть наважилися вислужуватися перед керівництвом, розмістивши червоний прапор на трубі реактора. Цей показовий жест мав символізувати перемогу великої совєцької влади над радіацією, прорубуючи шлях до великого комуністичного майбутнього.
Згодом авторитетне видання The Scientist 1990 року засвідчило, що совєцька влада визнала — роботи все ж не змогли серйозно дати ради радіаційному сміттю на території станції. Недосконала електротехніка, кепська якість матеріалів та величезні масштаби трагедії так і не дозволили роботам посісти місце в пантеоні ліквідаторів аварії на ЧАЕС. На превеликий жаль, праця багатьох робототехніків залишилася тільки доброю згадкою, а ще — музейними експонатами.
