Краса розмаїття: що вивчає психогенетика?

Люди різні, і це — чудово. Та допитливість homo sapiens не дозволяє нам залишити без відповіді питання «чому ми різні?» і чи має це наукове пояснення? Сьогодні ми вирішили розібратися у тому, що вивчає психогенетика, як гени впливають на наше життя і чи справді лише обставини обумовлюють нашу особистість.

Як наукова дисципліна, психогенетика сформувалася наприкінці XIX століття, і на той час була тісно пов’язана з євгенікою — псевдонауковим ноу-хау нацистської Німеччини. Психогенетика шукає генетичні передумови відмінностей між людьми: навичок, порушень, особливостей та хвороб.

Останнє століття у галузі психології було переповнено досить логічним поясненням: відмінності між людьми виникають через оточення. Особливу роль відігравали перші 5-7 років у родинному колі, а також шкільний вік, коли дитина поступово соціалізується та перевіряє обставини на «пружність». З часом психогенетика запропонувала тезу, яку згодом і підтвердила: більшість відмінностей — поведінку, психічне здоров’я, захворювання, когнітивні здібності, шкільні досягнення — можна пояснити генетичними передумовами.

На загал, вагомість обставин та оточення є довгим дискурсом психології останніх століть. Існують два табори, які дотримуються полярних поглядів. Одні декларують, що виховання є найважливішою складовою у формуванні людської особистості. Інші трактують природні процеси як важливіші в цій ролі, аніж супутні обставини, характер батьківського виховання чи інші фактори, дотичні до спілкування та взаємодії.

Нарешті людство зрозуміло, що існує лише один спосіб спростувати хибні тези — перевірити їх.

Саме такий плин думок посприяв тому, що майже сто років тому було запроваджено перші психогенетичні методи емпіричного дослідження: метод близнюків та названих дітей.

На сотню новонароджених дітей близнюки становлять менш ніж один відсоток, і кожна третя пара є ідентичними близнюками, що розвиваються з однієї заплідненої яйцеклітини. А отже, вони мають і однакову ДНК. Інші дві третини близнюків розвивалися у різних зиготах, але в одній утробі.

Суть досліджень полягає у жорсткому пильнуванні та дослідженні цих двох груп. Простіше кажучи, якщо певна риса — наприклад, співучість — визначається генетично, значить обидва монозиготні близнюки матимуть її на досить високому рівні.

Цей тип досліджень становить понад 4000 окремих випадків, у сумі гуртуючи дані про 15 мільйонів близнюках. Однозначний результат — психологічні, фізіологічні риси мають чітку кореляцію із ДНК. Інакше кажучи, генетика має значення, на відміну від риторики циркових блазнів.

Окей. Припустимо, що адепти генетичної успадкованості мають рацію, але ж цей факт аж ніяк не нівелює контраргумент їхніх супротивників. Дослідження близнюків є біологічним експериментом, але мова йшла також про соціальну складову — вивчення сімей із названими дітьми. Адже сім’я, як не крути, визначає і вашу генетику, і ваше середовище виховання.

Науковцям було відомо, що, наприклад, шизофренія є захворюванням, яке безпосередньо пов’язане з родиною. На загал, шизофренія є важким і хронічним захворюванням, здатним уразити людину будь-якого віку. Від неї, станом на сьогодні, страждає майже кожна сота особа на планеті. Захворювання  супроводжується апатією, маренням та моторними порушеннями, через що тривалість життя хворих зменшується на 10-15 років.

Утім, тут варто зазначити ще один науковий факт: хворі на шизофренію мають вдвічі менше дітей. А отже, генетична складова успадкування шизофренії мала б зменшувати кількість хворих. Утім, шизофренія присутня у нашому житті тисячоліттями. Це називається еволюційним парадоксом шизофренії, і є окремою темою, вартою кількох горнят чаю та довгої прогулянки.

А ми тим часом повернемося до теми поділу біологічних і названих батьків. Отже, усиновлені діти підпадають під вплив генетики своїх батьків, проте не їхнього середовища — на них впливає оточення інших батьків. У такий спосіб можна продемонструвати схожість на названих та біологічних батьків.

Таке розуміння відкриває нам нові терени у вивченні психічної складової людини. Наприклад, хисту до іноземних мов. Діти сильно відрізняються віком, коли вони починають говорити, а також тим, наскільки легко їм даються нові слова і який обсяг флеш-пам’яті має їхній словниковий запас.

Останні дослідження чітко демонструють, що до мовного процесу залучено багато генів, а також той факт, що, вправно опанувавши першу мову, з другою впоратися ще легше. Цифри кажуть, що на здібності до опанування мов генетика впливає на третину, а інші дві третині — це загальний рівень інтелекту та набір інших генів.

Наукові досягнення дозволяють нам подивитися на наш світ, а особливо на людину, з іншого боку. Відтепер ми можемо шукати пряму генетичну зумовленість й розмиті кореляції між тією чи іншою залежністю або хворобою. Це дозволить не тільки передбачати та попереджувати певні моменти людської поведінки, а також робити індивідуальні прогнози про певні ризики чи вразливості. Якщо все буде добре, якість людського життя невпинно зростатиме.

І все буде добре!