Промайнув вже другий рік, відколи на перших шпальтах усіх ЗМІ лунали терміни «томос» та «автокефалія». На щастя, цей інтерес зник так само швидко, як і виник. Вщухли гучні промови про політизацію церкви, суміш релігії та політики та інші штампи російської пропаганди.

Попри ваше ставлення до релігії, роль релігійних інституцій у житті будь-якої держави важко знівелювати. На жмлоаль чи на щастя, ця роль набагато менша за роль політичних ток-шоу чи горе-оглядачів на YouTube. Утім, коли йдеться про довгострокову перспективу, університети та церкви відіграють надважливу роль у формуванні суспільства.

Тому ми вирішили проаналізувати ключові моменти у сучасній історії новоствореної церкви та визначити її вплив на Україну.

Наука, релігія та здоровий глузд

Навіщо взагалі розглядати архаїчні релігійні інституції у добу штучного інтелекту, доступної психотерапії та космічного туризму? Схожа теза часто лунає і з протилежного боку, і звучить на кшталт «ми відвернулися від Бога, і маємо зупинити цю наукову бісовщину». Не дійшовши згоди, обурені сторони уникають діалогу, поступово відвертаючись і від суті.

Проблема полягає не так у полярності релігії та науки, як у невпинному бажанні їх протиставляти. І доки провідні Західні інституції (як-от Гарвард чи Дарем) створюють сенси на перетині релігії та науки, на східноєвропейських теренах цей діалог досі на низькому рівні.

Протиставляти релігію науці це все одно, що протиставляти колір предмета його запаху. Обидві царини допомагають пізнати світ навколо, але різними засобами. Релігія не проводить антропологічний аналіз і не дає довідки щодо великого вибуху та світової історії. Наука не долає війни, не об’єднує суспільство і не розв’язує проблеми на кшталт насильства у родинах, торгівлі людьми чи наркотрафіку. Тож залишимо обидві царини у спокої: нехай наука буде наукою, а релігія буде релігією.

Томос не підвищив рівень життя українців так само, як і безкоштовний Wi-Fi.

Швидкий лікнеп

Томос у тому вигляді, в якому ми його бачили на фотографіях, є урочистим художнім оформленням, що містить рішення Вселенської церкви щодо автокефалії. За останнє століття такі документи отримали Естонська (маючи окремо дві церкви), Польська та Болгарська православні церкви. Маючи томос, церква отримує більшу автономію та змінює власну структуру.

Унаслідок волі українських православних вірян та рішення Вселенського патріарха із колись невизнаних православних церков в Україні утворилася Православна Церква України, очільником якої став молодий митрополит Єпіфаній. Відтоді ПЦУ докоряли як зсередини, так і з півночі.

Її висміювали у дусі «продалися Константинополю» (добре, що не Америці!), «митрополит не очолює церкву» (плутаючи титул із саном), і «черговий розкол у світовому православ’ї» (забуваючи, що ознаки розколу сьогодні має лише одна північна секта). З часом висміювання вщухли, натомість почалися судові позови щодо храмів з боку РПЦ.

Окупаційна система почала діяти методами, які призвели до загибелі Василя Стуса.

Церква відкрита для всіх

Очільник ПЦУ одразу ж розпочав поступову дерусифікацію та декомунізацію православ’я в Україні, проголосивши принцип «Церква відкрита для всіх». У такий спосіб митрополит Єпіфаній почав лупати зашкарублу систему замкненості та вузьколобості, яка в історії Східного православ’я триває ще з часів совка.

Теологічна школа, яку породили горе-випускники семінарій та за сумісництвом агенти КДБ, стала логічним капканом для розвитку православ’я в ХХ столітті. Бідна риторика, ідолопоклонство (свята водичка, чудотворні іконки тощо), забобонність та імперський наратив повністю зруйнували усі підвалини адекватності. Жива віра перетворилася на релігію, яка обслуговує духовні потреби в обмін на матеріальні цінності та «корисні» знайомства.

На щастя, митрополит Єпіфаній щільно взявся за реформи обрядовості, теологічної освіти та риторики Православної Церкви України. Звісно ж, ці процеси не є миттєвими, але у довгостроковій перспективі саме вони грають важливу роль у формуванні держави та нації. Нумо розберімося, як саме.

Церква з народом

Радянська влада не дарма використовувала священство заради своїх цілей, хоча й прикривала співпрацю т.зв. «симфонією з державою», яку так полюбили адепти Візантії. Враховуючи досить помірний рівень обізнаності у вірі навіть серед самих православних вірян, священник перетворюється з опікуна у «рупор істини», яку фільтрує тільки його власна совість.

Релевантна інфографіка від колег з Текстів.

ПЦУ, усвідомлюючи цю проблему, розпочала повсюдне спростування міфів, які так довго жили у свідомості багатьох вірян. Позиція «церква з народом» набула нових барв у ті моменти, коли православна церква України нарешті рушила від другорядних обрядових елементів у бік правди.

Україна мусить захищати себе від агресії. Сотні капеланів з Православної Церкви України служать серед українських військових, які захищають Україну. Наші священники там, де є біль, де є виклик, там, де є потреба у благодійності чи милосерді. Вони розділяють з суспільством його тривожні й радісні миті. Вони мають бути включеними в життя людей і розуміти його у всій багатоманітності.

Як створити щасливу і міцну сім’ю, знайти своє покликання і збудувати кар’єру, дати раду ОСББ, як чинити з ринком землі, вести сімейний бюджет, сплачувати податки, служити в армії, готуватись до ЗНО, їхати на заробітки й повертатися додому? Це все питання, які турбують українців. Церква не може і не має підміняти їхні рішення і не може бути експертом у кожному з питань. Але Церква може і повинна бути поруч. Як порадник, як друг, як наставник і пастир.

Митрополит Єпіфаній, з нагоди річниці інтронізації, 4 лютого 2020 р.

Православна Церква України чітко визнала російську агресію проти України, викривши окупаційний характер московської пропаганди та заангажованість деяких представників священства РПЦ. Православна Церква України не хвора на байдужість і не вдає із себе «православних миротворців», що нібито захищають російськомовних на східній Україні.

Незалежна Україна отримала незалежну православну Церкву, яка більше не мовчить на зло. 

Сьогодні, разом із партнерами зі США, митрополит Єпіфаній реалізовує низку соціальних проєктів як на мирній території України, так і на окупованій.

Спростовуючи деякі міфи

З огляду на тренд, заданий митрополитом Єпіфанієм, ми спробуємо спростувати низку розповсюджених міфів, які частенько мешкають у головах багатьох людей, незалежно від їхніх релігійних поглядів.

Міф №1: Біблія є набором казок чи незрозумілих оповідок

Власне, більшість православних направду думають, що Біблія — це книжечка, яка впала з неба, а забобонні люди античності вирішили її обожити. Насправді ж Біблія є невеличкою бібліотекою з 66 книжок, що містить оповідання, історичні сюжети, гуморески, еротику та поезію. Формування Святого Письма тривало століттями, і також жорстко критикувалося.

Саме тому сучасний зміст Біблії не піддається жодним історичним спростуванням і має розбіжності хіба у перекладі деяких старогебрейських слів. Християни вірять, що ці тексти були написані конкретними людьми у конкретний час, з використанням образів конкретної культури. Водночас Бог активно діяв у житті людей, які це писали.

Біблія не має на меті передати нам точні історичні свідоцтва, надати відповіді на питання буття чи існування Всесвіту тощо. Біблія є однією великою історією, яка прямує до Ісуса Христа і того, що він учинив.

Міф №2: Християнська релігія спричинила масу війн та крові у світовій історії

Направду, руки організацій та окремих осіб, які називали себе «християнськими», заплямовані кров’ю мільйонів невинних людей. Розпочинаючи діалог із тези про помилки християнських спільнот, слід враховувати контекст, у якому ці спільноти існували.

До прикладу: під час Другої світової більшість українських військовослужбовців билися у лавах армії СРСР. За вузькою логікою, більшість українців ХХ століття підтримували окупацію своїх же земель. Проблема із війнами на релігійній основі спростовується подібним чином: ці речі творили люди, які були християнами лише номінально. На жаль, охочих використати релігійну оболонку для своїх амбіцій вистачає й понині.

Міф №3: Треба ходити до церкви, аби не потрапити до пекла

Із сумом мусимо визначити, що логіка «грішники після смерті до пекла, а праведники до раю» все ще панує у свідомості як вірян, так і священства. Суть проблеми полягає у тому, що за таких обставин зміщується сенс християнства — від воскресіння Христа до особистих привілеїв конкретної категорії осіб.

Концепція раю та пекла існувала ще до християнства, тож сучасні забобони щодо цього мають старе коріння. Річ у тім, що сама по собі Біблія досить мало говорить про життя після смерті. Образи пекла (або Шеолу в юдаїзмі) справді вживаються щодо людей, які заблукали, проте ніколи не йдеться про конкретне місце.

У свідомості авторів Біблії опис пекла є метафорою, яка намагається передати словами те, що неможливо передати словами.

Натомість Святе Письмо дуже багато говорить про нове створіння, себто життя після життя після смерті. Прообразом і першим громадянином Небесного Царства є воскреслий Христос, тілесна оболонка якого була людською, проте дивним чином зміненою. Більше про це розповідає апостол Павло у 15 главі Першого послання до Коринтян.

Отже, замість забобонних переживань за місце реєстрації у потойбічному житті, православним вірянам буде корисно вкотре повернутися до дивовижної мандрівки віри у Христа, воскресіння і життя після життя після смерті.

Якого дідька змій, що розмовляє, робив у Едемському саду?

Ми не знаємо. Ба більше, сам образ Едемського саду змальований авторами досить спрощено. Це означає, що вони не хотіли додавати до історії нічого зайвого, проте залишили нам неабиякий простір для роздумів.

У західному теологічному середовищі немає консенсусу щодо того, чи були Адам і Єва історичними постатями, чи автори вжили ці образи задля художнього змалювання ситуації. Біблія, особливо її перша частина, здебільшого є медитативною літературою, яка запрошує читача поступово і вдумливо читати її, щоразу повертаючись за чимось новим.

Підсумовуючи, ми запрошуємо наших читачів до всебічного аналізу сучасної історії України, а також її релігійної та культурної складової. Не тільки протидія російській окупації, але й розбудова модерного суспільства, базованого на цінностях, неможлива без відповідних інституцій. Православна Церква України, як і будь-яка установа чи спілка, не є ідеальним середовищем.

Утім, саме вона дозволила сотням тисяч вірян по всій Україні брати участь у творенні модерної церкви та поглиблюватися у пошуках сенсів, духовному досвіді та релігійному житті.

Підтримайте Токар
50 грн.

10% середньостатистичної статті,
або ж пів дня роботи нашого сервера

Підтримати
Ось вона, нагода стати причетним до розвитку незалежних медіа!
Коменти
Іван

Дякую за висвітлення, зайшло