На жаль чи на щастя, жодна річ не є вічною. Особливо якщо йдеться про витвори мистецтва. Не треба бути досвіченим реставратором, аби знати, що кераміка чи картини з часом тріскаються, змінюючи свій вигляд. Попри засилля цифрової візуальної культури — інстаграмів, фейсбуків та ютубів у нашому житті — живопис залишається фаворитом наших очей, незалежно від віку. То ж чому він тріскається, і як дати з тим раду, аби наші онуки ще могли побачити Джоконду наживо? Нумо розберімося.
Група дослідників із Польської академії наук, Страсбурзького університету та Єлю виявила, що невеличкі тріщини на старих картинах — науковці називають їх «кракелюрами» — говорять не так про вік витвору, як про вплив довкілля і міцність самої картини. За даними науковців, кракелюри на картинах далеко не завжди говорять про поступову руйнацію.
Сьогодні ми звикли, що картини пишуть на полотні, проте споконвіку було не так. Полотно «приїхало» до нашої цивілізації лише у XVI столітті, за спецзамовленням флорентійських митців. Згодом практика малювання на полотні розповсюдилася на північ та схід Європи, замінивши дубові чи березові панелі. На одній з таких дерев’яних дощечок, до речі, пан да Вінчі й намалював всесвітньо відомий «Портрет пані Лізи дель Джокондо». Те ж саме стосується Белліні, Боттічеллі та Мемлінга.
Останній, до речі, заслуговує на окрему увагу. Саме його роботу, датовану 1461-1473 рр., науковці ретельно досліджували на предмет кракелюрів. Ви могли бачити подібну картину у нашій статті про смерть, проте робота Мемлінга дещо відрізняється від Мікеланджело.
«Страшний суд» Мемлінга, 1466-1473 рр.
Мова йде про «Страшний суд» — триптих, себто композицію з трьох картин — що прямував до Тоскани на замовлення тамтешніх багатіїв, помічників олігархічного клану Медічі. Триптих зроблено із максимальною увагою до деталей, мальовничим реалізмом та тонесеньким шаром олії. Зверніть увагу на світлові ефекти — вони підкреслюють ключові силуети та позбавляють картину строкатих елементів.
Досліджуючи тріщини ґрунтового шару, себто суміші клею та білого пігменту, щось на кшталт гіпсу, науковці помітили: шар розширюється від вологості, а в сухому середовищі, навпаки, стискається. Від таких температурних коливань і з’являються кракелюри, водночас утворюючи жорсткі межі клімат-контролю у музеях: температура 21-22° і не більше ніж 55% вологості повітря.
Зображення а — рентген основного шару картини та її тріщини. На знимку b можна побачити вертикальний вид тріщини.
З часом картини не лише вкриваються цілим мереживом кракелюру, але й змінюють його сприйнятливість. Протягом століть картина дедалі менше реагує на різкі перепади температури чи нестабільне довкілля. Щоб продемонструвати це, науковці взяли зразки двох дерев’яних панелей і покрили їх ґрунтовкою, приготованою за традиційними рецептами XV століття. Тримаючи дощечки за температури 25° протягом 14 днів і поміщаючи їх у вологі та сухі середовища, вчені досягали появи різних кракелюрів.
Далі справа була за томографією — з огляду на пружність матеріалів і розширення деревини від рівня вологості, дослідники з’ясували, що з часом дефекти будуть проявлятися рідше, адже мережа кракелюру не збільшує, а зменшує механічне напруження всередині шару картини.
Кракелюрне мереживо на фрагменті «Страшного суду» © Piotr Frenczek & Michal Obarzanovsky
Звісно ж, автори дослідження зробили висновки лише для старих картин, що вже мають кракелюр. Це означає, що наново лаковані картини сприйматимуть перепади температури набагато важче. Хіміки застерігають реставраторів у всьому світі від лакування кракелюрних дефектів, адже саме вони допомагають верхньому шару картини деформуватися без відшарування фарби. Витвори мистецтва не тільки тішать наше око, але й запобігають власній смерті самотужки.
