Антарктида стала останньою великою ділянкою Землі, на яку ступила нога людини. І донині вона лишається єдиним із шести континентів, де немає постійних поселенців та міст. Пік антарктичного населення досягається щоліта. Тоді на континенті збирається майже 4000 тисяч осіб, та більшість знову покидає його до зими.

Через відсутність населення в Антарктиді немає ані кордонів, ані жодних інших атрибутів сучасних держав. 1959 року представники дванадцяти країн підписали Конвенцію про Антарктиду. Документ зобов’язує підписантів використовувати континент лише для наукових досліджень, забороняє будь-яке видобування ресурсів та проголошує її надбанням усього людства.

Перегони за Антарктиду

Сьогодні сім держав претендують на антарктичну територію. Цими державами є Велика Британія, Австралія, Чилі, Аргентина, Франція, Норвегія та Нова Зеландія. Більшість претензій виникла ще до підписання Антарктичної Конвенції, однак ці держави встигли розмістити на «своїх» територіях науково-дослідні бази.

Скажімо, Великобританія мала визнані претензії на антарктичні території ще у далеких 1930-х, завдяки близькості Фолклендських островів і Австралійського та Новозеландського домініонів. 1938 року британці визнали французькі претензії на Землю Аделі, де ще 1840 року Жюль Дюмон-Дюрвіль встановив французький прапор.

Територіальні претензії 

Територіальні претензії

Тоді ж, у 1930-х роках, Норвегія проголосила своїми острів Петра І та Землю королеви Мод. Невелика північна країна мала розвинений китобійний промисел, і була зацікавлена в тому, щоб скласти конкуренцію британцям у південних морях. Тож до 1959 року Норвегія, Австралія, Нова Зеландія, Франція та Великобританія визнавали взаємні претензії на територію Антарктиди.

Однак після 1959 року найактивнішими претендентами на антарктичні території стали південноамериканські країни Чилі та Аргентина. Ці держави вважають, що Антарктида була іспанською завдяки Тордесільяському договору 1494 року, за яким Португалія та Іспанія поділили світ між собою. При чому, завдяки близькості кордонів, обидві держави претендують на антарктичну територію одна одної та Великої Британії.

На думку чилійців, їхні претензії підкріплені ще й тим, що іспанський король Карл І надав нащадкам першого генерал-губернатора Чилі Педро де Вальдівії тоді ще невідомі землі на південь від Магелланової протоки.

1940 року Чилі проголосила антарктичні території південніше від мису Горн своїми, скориставшись тим, що Британія воювала у Другій світовій. 1943 року аналогічно вчинила Аргентина. Однак тут втрутилися британці та провели операцію під кодовою назвою «Табарін».

Мета операції полягала в тому, що британці побудували хижу, провели наукові дослідження та повалили аргентинські прапори, натомість встановивши свої. 

Війна народжень

Здавалося, підписання Конвенції поставить крапку у всіх міжнародних суперечках за найпівденніший континент. Принаймні до можливого перегляду угоди, який відбудеться 2048 року. Однак Конвенція змусила Аргентину та Чилі шукати обхідні шляхи для узаконення своїх претензій на Антарктиду.

Аргентино-чилійська конкуренція сягнула піку під час правління двох диктаторів: Рафаеля Відели в Аргентині та Августо Піночета у Чилі.

1978 рік став важливим для Аргентини. Саме тоді на аргентинській науково-дослідній станції «Есперанса» Сільвія ді Палма вповні виконала свій громадянський обов’язок перед батьківщиною.

Сільвія ді Палма народила хлопчика, якого назвала Еміліо. Він став першою людиною, народженою на цьому холодному, віддаленому від цивілізації та ворожому до теплокровних ссавців континенті.

Аргентина організувала переліт Сільвії, яка була на сьомому місяці вагітності, на аргентинську наукову станцію.

Народження Еміліо Палми стало відповіддю на візит чилійського диктатора Піночета на чилійські науково-дослідні станції роком раніше. У такий спосіб Піночет намагався заявити про чилійські права на Антарктику.

Чилійський Президент Ґабріель Відела став першим державним лідером який відвідав Антарктиду

Чилійський Президент Ґабріель Відела став першим державним лідером, який відвідав Антарктиду

Відповідь Чилі не забарилася. Однак там діяли масштабніше і вирішили послати на базу «Лас-Естрельяс» шість пар молодят із чіткою вказівкою не повертатися без народжених на антарктичній території дітей. Більшість подружніх пар провела понад рік у важких для людського організму умовах.

Чилійська марка, присвячена відкриттю бази «Лас-Естреллас»

Чилійська марка, присвячена відкриттю бази «Лас-Естрельяс»

21 листопада 1984 року народився Хуан Пабло Камачо Мартіно. Чилійський уряд вихвалявся, що Хуан став першою людиною, зачатою на льодяному континенті. Разом із Хуаном ще двоє чилійців вперше побачили світ саме на Антарктиді.

Ми були повністю готовими до звичайних пологів, кесаревого розтину чи інших непередбачуваних ситуацій. Щойно все розпочалося, літак «Геркулес» був напоготові, щоб евакуювати мене будь-якої хвилини

Анна-Марія Камачо Мартіно

Тож, завдяки двом диктаторам, Антарктида пережила справжній бебі-бум. Усього у 70-80-х роках минулого століття на континенті народилося троє чилійці та восьмеро аргентинців. Відтоді чимало змінилося. Диктатори більше не керують країнами, а міждержавні відносини потеплішали. Однак конкуренція нікуди не зникла, а лише перейшла в інші площини.

Шість пар перших поселенців досі підтримують дружні контакти

Аргентина, Чилі та Антарктида. Сучасність

Доки інші країни активно розбудовують наукові бази, Аргентина та Чилі вирізняються тим, що на їхніх базах живуть не лише вчені. На більшості їхніх станцій проживають військові та офіцери ВПС, разом із сім’ями та дітьми, і цивільні з обслуги. На станціях «Есперанса» та «Лас-Естрельяс» давно функціонують відділення державних банків, школи та каплички.

Аргентинська станція може похвалитися найпівденнішою скаутською групою, яка влаштовує регулярні походи до Південного полюсу.

Сьогодні на кожній з баз мешкає приблизно 200 осіб, що можна порівняти з невеликим селищем. Більшість цивільних, з тих, що там працюють, приїхала у пошуках тиші та спокою. Для них Антарктида – чи не єдине місце, куди можна втекти від цивілізації.

Це один з останніх фронтирів нашого світу

Макарена Маркотті, працівниця пошти на чилійській науковій станції «Лас-Естрельяс»

Також читайте: Як помру, то заморозьте. Чим живе сучасна кріоніка?

Підтримайте Токар
50 грн.

10% середньостатистичної статті,
або ж пів дня роботи нашого сервера

Підтримати
Ось вона, нагода стати причетним до розвитку незалежних медіа!
Коменти
Олег

А деякі українські сучасні політики яким боком до Антарктиди? Що ви хотіли цим сказати?