Як розважалися наші предки?

Що для вас означає класно провести час? Подивитися футбол? Сходити з друзями в кафе? Почитати книгу? Стародавні мешканці нашої планети, наприклад, у вільний час любили вбивати тварин і одне одного.

Екстремальне плавання

Щодо розваг вікінгів. Нам відомо достатньо про войовничий характер людей з півночі, тому не дивно, що у вільний час головною розвагою для них були змагання. Тож коли вікінги ходили до водойм, вони не просто пливли до умовної точки наввипередки та поверталися назад. Чоловіки намагалися якомога довше утримати своїх друзів під водою, довго борсаючись у ній.

У Сазі про людей з Лососевої долини, записаній приблизно 1245 року в Ісландії, герой на ім’я К’яртан вирішує затягти незнайомця під воду і тримати там його до останнього. Найцікавіше те, що до формального «Добрий день, можна спробувати вас втопити?» персонаж не вдається. Згідно із сюжетом, незнайомцем був сам король Олаф.

Розваги вікінгів були релевантні до стилю їхнього життя. Єгиптяни у цьому сенсі теж були екстремалами. Вони любили змагатися у човнах на Нілі, веслами збиваючи противників у воду, що кишіла крокодилами. Хіба не весело? Зазнавши поразки, єгиптянин мав невеликі шанси на виживання, втім, як і переможець поєдинку, до човна котрого часто підкрадалися бегемоти.

Гра з астрагалами (гра в кості)

Астрагал – надп’яткова кістка парнокопитного. За словами Софокла, один з богів навчив простих смертних використовувати астрагали задля розваги. Вважається, що надп’яткові кістки – попередники сучасних гральних кубиків.

Не в докір богам, але найімовірніше гру придумали стародавні єгиптяни. Нею розважалися люди різного віку. Вони кидали чотири кістки 35 разів. Як і в кубиках, кожен бік мав унікальну цінність, але на відміну від сьогоднішніх ігор, зважали не на верхній бік, а на нижній.

Жінки також використовували кісточки, але по-своєму. Молоді незаміжні жінки кидали кістки, віддаючи свою долю в руки Афродіти.

Найкращим вважали той кидок Афродіти, коли всі кістки випадали на різні боки.

Гру з астрагалами сприймали серйозно, про що свідчать знайдені уламки надп’яткових кісток тварин у певних гробницях, святилищах та будинках.

Стулбол (стародавній крикет)

Це одна із «передшлюбних» ігор для молодих дівчат і хлопців. Позаяк у 15 столітті покоївки не доїли корів, вони використовували невеличкі табуретки в інших цілях – залучали їх як ворітця для гри, подібної до сучасного крикету. Один з гравців команди намагався влучити в перекладину стільця легким м’ячем, розміром з яблуко, а учасник команди-противника мусив захистити табуретку веслом чи будь-яким іншим предметом, схожим на биту. Якщо гравцеві вдалося відбити м’яч, його команда мала зробити перебіжки, міняючись місцями з противниками. Якщо нападник збив табуретку, команда-захисник втрачала одного гравця (всього їх 11). Переможцям – гравцям, що зробили більше перебіжок, – діставався поцілунок або тістечко.

Гра користувалася популярністю на святкуваннях, особливо весною – у найсприятливіший час для створення сім’ї.

Вільям Шекспір використовував словосполучення «грати в стулбол» як евфемізм сексуальної поведінки у своїй п’єсі «Двоє шляхетних родичів».

Цькування тварин

На щастя, нині індустрія розваг далеко відійшла від того, чим захоплювалася, приміром, сама Єлизавета І.

1559 року королева влаштувала приймання на честь французького посла у палаці Вайтхол, де гості спостерігали за жорстоким двобоєм бика та ведмедя. Як виявилося, такі розваги були притаманні простим жителям Англії періоду правління Єлизавети І.

Одним з улюблених місць драматурга Шекспіра були «Ведмежі сади», прямо навпроти театру «Глобус», де збиралася купа людей, щоб спостерігати за битвами ведмедів із шимпанзе, собаками та биками. Ігри могли тривати протягом чотирьох-п’яти годин. Ставки глядачів теж були великими.

Ведмедів садили у відгороджене місце, де приковували за лапи або шию до землі. Потім випускали зграї собак – переважно бульдогів або мастифів.

Щаслива аудиторія спостерігала, як ведмідь клював, кусав і вбивав стільки собак, скільки міг. Зазвичай наглядачі припиняли ігри ще до того, як собаки загризуть ведмедя до смерті, оскільки його заміна коштувала досить дорого.

Ведмеді могли воювати в декількох іграх і часто набували статусу, стаючи знаменитими. Один ведмідь на ім’я Сакерсон навіть виступив у п’єсі Шекспіра «Віндзорські насмішниці».

Кидання лисиці

Ще одна негуманна розвага наших предків. Кидання лисиці – давно забутий вид спорту, де команда з 2-х осіб тримає за два кінці пращу – зброю для метання важких предметів. На арену з разом із командами випускали лисиць, яких гравці підкидали догори, щойно звір пробіжить повз них. Виграє той, чия тварина підлетіла найвище. Для лисиць такі розваги зазвичай мали летальні наслідки.

Жертвами ігор були не лише лисиці. Підкидали всіх, хто попадався під руку, – їжаків, борсуків, малих кабанів, котів чи навіть вовків. Небезпека цього виду спорту очевидна. Як не дивно, більшість тварин не любить, коли їх щосили жбурляють вгору.

Кидання лисиць було важливою частиною балів-маскарадів. Чоловіки та жінки під час таких оказій перевдягалися у римських воїнів та богинь або німф відповідно. Нещасних тварин прикрашали папером і яскравими тканинами.

Для усвідомлення масштабів святкування достатньо цих чисел: один німецький дворянин Август ІІ Сильний влаштував свято, на якому загинуло 647 лисиць, 533 зайці, 34 борсуки та 21 дикий кіт.

Антропоморфна таксидермія

До цієї гри теж залучають тварин… Але вже мертвих. Антропоморфна таксидермія – різновид таксидермії (створення опудал тварин з їхніх шкур), в якій тварин зображують в людському середовищі, в одязі людей з їхніми речами. Уявіть лише мертвих кошенят у пишних сукнях за чаюванням, або мертвих їжаків, які насолоджуються катанням на ковзанах.

Антропоморфною таксидермією захоплювалися англійці вікторіанської епохи. Все це випливало з любові до фантазування та історії, змішаної зі спотвореним поняттям про смерть тварин.

1851 року на першому світовому ярмарку в лондонському Гайд-парку весь цей чудовий матеріал виставили на публіку. Одним з 14 000 експонатів була картина за мотивами антропоморфної таксидермії німця Германа Плуцке, яка особливо вразила королеву Вікторію. Навіть такі постаті, як Чарльз Дікенс, Чарльз Дарвін, Льюїс Керролл та Шарлотта Бронте, вважали, що мертві переодягнені тварини – це круто.

Робота Плуцке вплинула на Вальтера Поттера – найвідомішого таксидерміста. На момент смерті Поттер мав у своєму музеї колекцію з 10 тисяч робіт.

Розмотування мумій

Англійців вікторіанської епохи цікавили не лише мертві тварини, а й люди, що відійшли на той світ. Особливим предметом інтересу в 19 століття стали мумії. Ажіотаж припав якраз на період єгиптоманії, коли англійці боготворили все, пов’язане з Єгиптом.

Єгиптом почали цікавитися ще з 1600-х років. На початку 1800-х манія була настільки абсурдною, що, як йшлося в приказці, порядний європеєць не повертався додому з подорожі без мумії в одній руці та крокодила в другій.

Уявлення про приємне надвечір’я на той час включало лекцію якогось “експерта”, а потім відрізання кінцівок муміях. Їх, до речі, скупляли на аукціонах, щоправда, самі небіжчики були не такими старовинними, як хотілося б вірити деяким людям.

Врешті-решт, розмотування мумій засудила наукова спільнота, коли ідея збереження культурної спадщини народів набула популярності.