Слово placebo, що перекладається з латини як «сподобатися» і «зробити приємне», було відоме понад 600 років тому. Цей термін стосувався релігійних обрядів на похованнях, а у медичних джерелах воно з’явилося лише у XVIII столітті. Цікаво, що у «Новому медичному словнику» Джорджа Мозербі це слово тлумачать як «буденну методику або ліки», а «Медичний словник Квінсі» 1811 року вже згадує плацебо як «будь-які ліки, покликані якнайшвидше задовольнити пацієнта, а не допомогти йому».
Ми звикли уявляти плацебо як «таблетки-пустушки», проте плацебо може бути й ін’єкцією, фізіопроцедурою, голковколюванням чи хірургічною операцією.
Тобто можна лікувати людей «дурниками»?
Ні. Іронія в тому, що, попри сотні наукових робіт про плацебо, ми до кінця не знаємо принцип його дії. Оливи у вогонь підливають часом діаметрально протилежні погляди науковців на сам феномен.
Наразі є дві популярні гіпотези. Перша описує феномен очікуваннями пацієнта – людина хоче лікування, людина отримує лікування. Вона пояснює, чому ефект діє сильніше в умовах завищених очікувань (привіт, маркетологи!). Хиткість цієї гіпотези в тому, що вона не пояснює появу побічних ефектів у здорових людей, які приймали плацебо.
Друга гіпотеза розглядає плацебо як умовний рефлекс. Експерименти на собаках показали, що імітацією лікування можна викликати фізіологічну реакцію, на кшталт адреналіну чи ослаблення імунітету. Коротко кажучи, пацієнт бачить халати медиків, відчуває запах лікарні й підсвідомо (та, як наслідок, фізіологічно) готується до одужання. Утім, ця гіпотеза не пояснює, чому плацебо діє на різних людей по-різному.
А як воно працює?
Більшість досліджень плацебо присвячені анестезії, адже імітація лікування діє на біль ліпше, ніж на будь-які інші симптоми (за винятком депресії; для її лікування теж дуже часто використовують плацебо).
Перша з таких робіт під назвою «Механізм плацебо» продемонструвала зв’язок між відчуттям болю та ендогенними опіоїдами. Завдяки розумінню аналгезивної складової (нейросистеми, що відповідає за зменшення відчуття болю), принцип роботи плацебо став трохи яснішим.
Згодом науковці підтвердили, що в плацебо-ноцебо ефектах беруть участь опіоїди, дофамін, серотонін та інші нейромедіатори й гормони. Калейдоскоп елементів змінюється відповідно до різних видів болю: наприклад, ендогенні опіоїди працюють найкраще, якщо пацієнт має завищені очікування щодо препарату.
А як люди ставляться до такого методу?
По-різному. Концепцію «брехні заради порятунку» лікарі втілюють вже десятиліттями. До прикладу, 1807 року Томас Джефферсон озвучив її, коли один з найуспішніших медиків того часу зізнався йому, що використовує підфарбовану воду та хлібні пігулки. Століття потому до подібної риторики вдався і Річард Кейбот з Harvard Medical School.
Кількасот років тому медична етика вважала плацебо цілком припустимим, але сьогодні терези схиляються на бік невизначеності (привіт, 2020!). Деякі фахівці вважають плацебо шарлатанством, а інші присвячують життя вивченню і поліпшенню його ефекту.
Наразі зійшлися на тому, що медицині все ж варто погодитися із плацебо за умови, що його призначає чесний і відкритий лікар, що вірить в потенціал цього «препарату». Хай там як, етичні дебати навколо питання не вщухають.
І що ж робити?
Ефект плацебо «працює» у деяких випадках, допомагаючи полегшити симптоми неврологічних і психічних захворювань. Саме собою плацебо не працює (у класичному розумінні цього слова), а сторонні фактори дуже часто змінюються.
Ба більше, «позитивна» реакція організму на плацебо спостерігається лише у тих, хто й так сприйнятливий до такого ефекту. Саме тому багато досліджень плацебо є некоректними – фахівці просто не тестували сприйнятливість на початку експерименту.
Отож, деякі вважають плацебо допоміжним інструментом у лікуванні, інші – перепоною на шляху розвитку медицини. Аргументи перших обертаються навколо твердження, що плацебо дозволить знизити дозування чинного препарату. Аргументи других нагадують, що плацебо – це полегшення поверхових симптомів, а не лікування.