Наша редакція особливо тішиться від того, що польоти у космос сьогодні перетворюються на буденність. Космотуристичний досвід, звісно, ніколи не зрівняється з плацкартою Укрзалізниці, але теж порадує любителів науки.
Та ми б’ємося об заклад, що вас хоч раз у житті осяяла ідея про ліфт у космос. На великій плавучій платформі пасажирів забиратиме велетенський ліфт, який зі скаженою швидкістю помчить у небо, і наступна зупинка – МКС.
Приблизно так виглядають фантазії про ліфт на орбіту сьогодні. У цій статті ми спробуємо розібратися про те, чи можливо взагалі втілити цю ідею у життя, що для цього потрібно і які спроби вже робилися.
1979 року вийшла культова праця британського письменника Артура Кларка під назвою «Райські фонтани», де він одним з першим описав концепт космічного ліфта. Описував Кларк, до речі, XXII століття.
Ключовою проблемою такого проєкту письменник убачав матеріал, з якого буде побудовано конструкцію. У творі головний герой винайшов «псевдоодномірний алмазний кришталь», по суті щось на кшталт вуглецевих мікрониток. Утім, виробництво такої штуки можливе лише за відсутності сили тяжіння, а отже — наразі неможливе.
Сучасні матеріали теж не годяться – сталева вежа не витримає позначку у 5 км висоти, алюміній – 15, а епоксидна смола ледве перетягне за 100. І навіть те, що працює для хмарочосів, не працює для космічних ліфтів. Ще одна проблема полягає у фундаменті вежі. Логічно, що він має бути на екваторі, проте знайти баланс між сейсмічною активністю (землетрусами) і висотою поверхні (гори) теж вкрай важко. На екваторі загалом мало суші, тож винахідливий письменник Кларк помістив свій ліфт на вигаданому острові на екваторі, який, по суті, відтворює острів Шрі-Ланка. Так, він ще трошки перебільшив висоту Священної гори (вдвічі), але всі ми не без гріха.
Концепт плавучої станції ліфту.
Сучасна наука все ж таки схиляється до варіанту на воді, з плавучою платформою, яка звільнить конструкторів від прив’язки до локації й допоможе скоригувати позиції, раптом що.
Ви, певно, вже зрозуміли, що у конструюванні ліфтів на орбіту не варто брати приклад з письменників. У Кларка такий ліфт працював на чотирьох тросах, які ганяли капсули з пасажирами туди-сюди зі швидкістю в кілька сотень кілометрів на годину. Під час спуску на Землю електродвигуни ліфта діятимуть як магнітні гальма, генеруючи електрику і зберігаючи понад 90% енергії всередині системи.
І поки скептики вкотре критикують авантюру з ліфтом у космос, оптимісти стверджують, що єгипетські піраміди теж будувалися непросто. Один з їхніх аргументів стверджує, що протяжність шахти ліфта значно менша за протяжність американських шосе, а отже – це можливо. Кілька років тому NASA вклала у подібний проєкт понад 500 000 000 доларів, але усі деталі розробки досі засекречені.
