Здатність до емпатії – продукт довгої еволюції, коли, до появи людей, тварини були єдиними живими організмами, що вміли співчувати одне одному. Кити та примати ділять скорботу разом з членами своїх соціальних груп, а гризуни вміють розпізнавати й реагувати на страх та біль своїх сусідів по нірці чи клітці.
Дослідження, опубліковане 8 січня в Science показало, що ділянки мозку, відповідальні за емпатію в мишей, відрізняються, залежно від того, яку емоцію переживає тварина. До прикладу, миша теж може відчути пережитий біль товариша-гризуна, але в іншій формі, що контролює передня поясна кора мозку (ППК) та прилегле ядро. Емпатичний страх – продукт передачі сигналів від ППК до мигдалеподібного тіла. Результати вперше показали, що наявність «сусіда», який спостерігає за стражданнями гризуна, може полегшити біль у самої ж миші.
Вченим вперше вдалося визначити сигнали, адресовані від ППК в інші ділянки мозку і показати, що ділянка-реципієнт залежить від стану, в якому був гризун
Стефані Престон, нейробіолог та психолог Мічиганського університету, що вивчає людську емпатію
Людське співчуття часто вивчають на людях, використовуючи МРТ-сканування, під час якого учасник дослідження має лежати абсолютно нерухомо в шумному, замкнутому просторі. У результаті “набагато важче проникнути в людський мозок і прояснити механізми на потрібному рівні деталізації”, – говорить Роберт Маленка, нейролог Стенфордського університету й автор дослідження.
Гризуни, бувши соціальними тваринами, здатними реагувати на емоції сусідів по клітці, мають відтворювану модельну систему для зондування нейронних ділянок, відповідальних за емпатичні процеси. Краще розуміння молекулярних та нейронних основ емпатії важливе не тільки для вивчення соціальних взаємодій у людей, але й у контексті розробки неінвазивного лікування осіб, не здатних до емпатії. Такими є емоційно нестабільні люди з нарцисичними розладами особистості та психопатією.
Щоб перевірити емпатичний обмін страхом, наукова група Маленки піддала мишей ураженням електричного струму. Бідні гризуни у відповідь на біль «застигали». Наступного дня гризуни-очевидці, які спостерігали за неоднократними стражданнями миші-компаньйона, теж «застигали», таким чином реагуючи на біль своїх сусідів. Виявилося, що миші теж вміють своєрідно проявляти емпатію.
Під час дослідів з вивчення емпатичної реакції тих самих мишей на біль вчені ввели 20 мишам речовину, що викликає запалення. Потім в клітку помістили другу мишу-спостерігача, яка теж отримала ін’єкцію і протягом години могла взаємодіяти з іншим піддослідним гризуном. Після цього спостерігач пройшов серію тестів для визначення больового порогу. Щоразу в мишей, що взаємодіяли зі страждальником, протягом щонайменше чотирьох годин після розлуки реєструвалася нижча стерпність болю, як порівняти з парою гризунів-спостерігачів, котрі перебували з піддослідними мишками, але при цьому ін’єкції не отримали.
Вчені хотіли перевірити, чи полегшення від болю може передаватися особинам, як сам біль. Цього разу команда так само зробила ін’єкції обом мишам, але пізніше ввела одній з них морфій. Дослідники визначили, що у миші, котра не отримала знеболювального, при цьому підвищився больовий поріг через перебування з гризуном, який отримав морфій.
«Це наочний приклад мишачої емпатії, – каже Маленка. – Вони переймають емоційний стан особини свого виду, просто провівши з нею годину-другу».
Показавши, що миші можуть переймати настрій своїх «сусідів», команда потім використала неврологічне трасування й оптогенетику, щоб розібрати окремі нейронні шляхи, залучені до кожного емоційного стану.
Для трасування науковці ввели мишам фіксований штам вірусу сказу. «Наше дослідження передбачає зміну вірусом сказу лише нейронів, активованих під час соціальних експериментів», – наголошує Роберт Маленка. Стежачи за пересуванням вірусу по всьому мозку, науковці дійшли висновку: емпатичний (соціальний) трансфер болю та його полегшення відбувається через різні нейронні шляхи.
Результати показують, що за нашу, як і мишачу, емпатію відповідають різні частини мозку. Це залежить від емоцій, котрі ми переживаємо.
Коли дослідники використовували оптогенетику для активації больового шляху під час експерименту, реакція гризуна-спостерігача стала вираженішою. Він при цьому мав нижчий больовий поріг протягом 24 годин замість чотирьох. Аналогічно, коли вчені використовували оптогенетику для блокування зв’язку між ППК і прилеглим ядром, маршрут емпатії припинявся. Це свідчить про те, що зв’язок між двома частинами мозку необхідний для стимулювання емпатичної поведінки.
Те ж саме команда зробила з відчуттям страху, заблокувавши потік сигналів від ППК до мигдалеподібного тіла.
«Попри те, що наш та мишачий мозок – не ідентичні за своєю будовою, результати досліджень можуть вплинути на знання науковців про людську емпатію, – вважає Евеліна Кнапська, нейробіолог з Інституту експериментальної біології Ненкі. – Я думаю, що цей експеримент важливий, адже дає нам можливість вивчати найтонші нейронні реакції та дає надію на перенесення подібних досліджень на людей».
На самому базовому рівні результати могли б дати інформацію про нові, соціально опосередковані способи лікування болю чи страху в людини, як-от групова терапія для людей з посттравматичним стресовим розладом (ПТСР) або зміна організації лікарняних палат. Розміщення пацієнтів, що відновлюються після хірургічного втручання, в палаті разом з іншими пацієнтами, за словами Престона, могло б прискорити процес одужання для всіх.
«У лікарнях справді стараються підтримувати таку практику, бо вірять: емпатія важлива для одужання пацієнта, – каже Стефані Престон. – Проте нам потрібно навчитися відрізняти проведення часу з хворим у лікарні, яке йде йому на користь, від послаблення заходів безпеки та нехтування правилами відвідування палати».
Забігаючи наперед, Роберт Маленка передбачає розробку препаратів для лікування розладів, пов’язаних зі здатністю людини до емпатії. І хоча для початку створення таких ліків потрібна купа додаткових досліджень, разом з доказами того, що нейронні шляхи гризунів не відрізняються від наших, вчений зазначає, що в наукових колах ідея вже обговорюється. До речі, у своїй лабораторії Маленка вивчає емпатичну реакцію гризунів, що прийняли MDMA – «екстазі».
«Тут немає нічого дивного, – зазначає Маленка, наголошуючи на тому, що в теперішній час клінічні дослідження спрямовані на ефективність лікування осіб з посттравматичним стресовим розладом цим же MDMA – Я навіть не можу уявити важливішого феномену для досліджень, аніж наша з вами можливість співчувати та співпереживати».
