Синдром чорного собаки або синдром великого чорного собаки – це не хвороба. Це теорія, згідно з якою у чорних тварин з притулків менше шансів знайти нову родину, аніж у їхніх світліших товаришів по нещастю, і значно більше – бути приспаними. Звучить жахливо, хіба ні? Але чи так воно є насправді?
Про цю проблему зоозахисники й працівники притулків для тварин говорять давно. У ЗМІ вона активно висвітлюється з середини 2000-х років. Для боротьби з нею створюються сайти та проводяться інформаційні кампанії. Цьому явищу шукають пояснення, його навіть досліджують науковці, однак досліджень цих небагато, а їхні дані суперечливі. Утім, працівники притулків і захисники тварин певні – проблема не вигадана.
Синдром чорного собаки
Причин декілька. Серед них – стигматизація певних типів порід (зазвичай це великі собаки, як-от добермани, ротвейлери, чорні пітбулі, кане корсо, які завдяки ЗМІ набули сумної й не завжди заслуженої слави агресивних та небезпечних), історія і міфологія, де чорні тварини пов’язані з темним боком сили. Чорний кіт у казках і легендах – незмінний супутник відьми, ба навіть самого диявола, перевертень (варто лиш згадати «Потопельницю» Гоголя або кота Бегемота з «Майстра і Маргарити»), чорний пес – інфернальне створіння, охоронець пекла, уособлення небезпеки та зла.
Окрім цих містичних упереджень є ще й цілком прозаїчне пояснення – вважається, що в притулках, де часто тьмяне освітлення, тварини з темною шерстю візуально вирізняються гірше, ніж зі світлою. Їх важче сфотографувати так, щоб на знимках вони мали виразний вигляд, а деяким майбутнім господарям не вдається зрозуміти «вираз» морди потенційного вихованця.
Кіт Гремлін зі США, символ Хелловіну
Що говорять дослідження
Як уже згадувалося, їх насправді не так вже й багато. У журналі прикладної науки із захисту тварин 2002 року публікувалося дослідження, де йшлося, що чисто чорні тварини знаходили нові родини набагато рідше за інших. Дослідження 2011 року, проведене ASPCA (Американським товариством запобігання жорстокому поводженню з тваринами), безапеляційно стверджувало, що зовнішній вигляд – це основний параметр, за яким люди обирають собак.
Є й хороші новини. Дослідження тривалості перебування собак у нью-йоркських притулках показало, що колір шерсті ніяк не впливає на цю саму тривалість. Крісті Хоффман, докторка філософії й професорка в галузі зоопсихології, 2016 року зібрала дані про 16,700 собак, що перебували в притулках США упродовж чотирьох років, щоб з’ясувати, чи справді стать, порода, забарвлення та вік тварини впливає на рішення її потенційних господарів. Висновок – синдром чорної собаки радше міф, аніж правда. Утім, захисники тварин стоять на своєму. І досі.
У підсумку
Кажуть, що собака – це єдиний друг, якого можна купити за гроші. Але, як і будь-яку дружбу, цю можна отримати цілком безплатно. Притулки для тварин переповнені – коти, собаки, чорні, білі, руді, різнобарвні… Якщо у вашому серці й у вашому домі знайдеться місце для вихованця, хай якого кольору б він був – емоції від спілкування, від безумовної любові та відданості будуть лише найсвітлішими.
