Проєкт «Жива бібліотека» з’явився в Данії задля обміну досвідом через контакти між людьми та для боротьби зі стереотипами. Перша така бібліотека відбулася в Копенгагені 2000 року на фестивалі Роскілле, одному з найбільших літніх фестивалів Європи. Її концепцію розробила неурядова молодіжна організація «Зупини насильство».

Спочатку це дійство було «маленькою подією у межах великої», однак незабаром концепція змінилася, отримавши заохочення і підтримку від Ради Європи, і «живі книги» заговорили до «читачів» всюди – на книжкових ярмарках і музичних фестивалях, в школах та на молодіжних зустрічах, і, звісно ж – у класичних бібліотеках. Ініціативу підтримало безліч країн, зокрема – й Україна. Живі бібліотеки проводилися на Хмельниччині та Харківщині, на Донеччині та Київщині, а через пандемію подекуди перейшли в онлайн-формат.

Що це?

Ви коли-небудь замислювалися про те, як багато стереотипів у нашому житті? Що упередження, з якими ми стикаємося щодня, змушують і тих, хто від них потерпає, і тих, хто їх продукує, бачити довколишній світ ніби крізь тонку шпаринку?.. Що дискримінація, якою б вона не була – расовою, гендерною, релігійною, етнічною – виникає від страху перед інакшістю? Схоже, що мозок ящірки, ділячи людей на «свій – чужий», повертається до безпечної – бо чітко визначеної – парадигми світу. На щастя, маємо й інший мозок.

У кожного своя доля і свій світ широкий…

Книги в цій бібліотеці, як ви вже напевне зрозуміли – люди. Конкретні люди, щодо яких суспільство має стійкі упередження, або ті, чий життєвий досвід, пережиті труднощі, подолані негаразди варті того, щоб поділитися з іншими. Вегани, анархісти, мусульмани, євреї, колишні ув’язнені, мами ангелів, що втратили дітей до їхнього народження або відразу по ньому, військовополонені, заручники… Вони всі – поруч. Їхній досвід – неоціненний, їхні долі – неймовірні.

Ось лиш кілька прикладів – жінка-снайпер у зоні АТО/ООС, поліціянтка – мама трьох дітей, військовослужбовець – відкритий гей, хлопець з розладом аутичного спектра, що бореться за своє право на освіту, ВІЛ-інфікована жінка, мама, що втратила сімох ненароджених дітей… Щоб «читати» такі книги, треба мати мужність. І щире серце, яке не боїться знати та вміє співчувати.

Існують правила, за якими можна взяти «книгу» в користування, і найголовніше з них – повернути її в тому самому психічному стані, в якому отримав. Окрім «книг», є, звісно ж, «читачі», і навіть «бібліотекарі», що пильно стежать за дотриманням правил. Зазвичай «книгу» беруть на пів години, протягом яких «читач» запитує про все, що хотів би знати. Запитання можуть бути гострими – у «живих бібліотеках» немає місця для образ, але й коректно сформульованими.

Колись Мірей Матьє співала «Життя – це не кіно».

І це насправді так. У житті – реальному житті – буває таке, що не спаде на гадку жодному сценаристу чи письменнику. Правда може бути простішою і складнішою за вигадку, може зворушувати чи обурювати, але не має лишати нас байдужими. У нашій напіввіртуальній реальності такі живі зустрічі – дорогого варті.

Бо світ – це ми. Він не добрий і не поганий сам собою, він – такий, яким ми його робимо, у ньому є тільки те, чим ми його наповнюємо.

Читайте також Чому ваш телевізор треба викинути на смітник просто зараз та Гайда читати: 4 захопливі романи, що читаються за кілька годин

Літературний редактор.

Коменти