Нещодавно у науковому виданні Nature Communications опублікували результати роботи групи біологів. Вони вивчали таблиці смертності кількох видів мавп та людських популяцій. Дослідники помітили закономірність – що довше живе вид, то більш синхронно вмирають його представники. Інакше кажучи, тривалість життя видів має певну межу, тобто люди й примати старіють з більш-менш сталою швидкістю. Уповільнити цю динаміку можна, лише впливаючи на швидкість нашого старіння – найбільш фіксований параметр смертності.

Річ у тім, що за останні століття зросла і середня, і максимальна якість життя. Але з 2000-х років рекорд із довголіття так ніхто і не поставив. Зростає і середня тривалість життя, і ризик смерті з літнім віком. Ми помираємо пізніше, але не старішаємо повільніше.

У геронтології існує гіпотеза «терміну придатності» людського тіла, або непереборної біологічної межі людського віку.  Згідно з нею, з віком організму дедалі складніше повертатися до стабільного стану після стресу, а в проміжку 120-150 років це відновлення стане неможливим (хіба що винайдуть нові ліки проти старіння).

Утім, можливі й інші пояснення: наприклад, довгожителів занадто мало, щоб їх фіксувати, або зміни відбуваються занадто повільно. З цього й виникла вищезгадана гіпотеза, яку досліджували науковці з Університету Дюка. Мета дослідження – перевірити, наскільки сталою є швидкість старіння людства як біологічного виду.

У тварин на тривалість життя впливає їхній анамнез: ріст, зрілість, розмноження тощо. Такі види вмирають швидко, а от довгожителі повільно розвиваються, мало розмножуються і мають сповільнений обмін речовин. Утім, у межах конкретного виду швидкість старіння все ж таки залишається постійною. Те саме може стосуватися і людей – припустили науковці. А отже, і поліпшення якості життя або подолання бідності навряд чи підкоригує динаміку.

Динаміка змін тривалості життя та діапазон залежно від параметрів смертності. На b1 бачимо, що найвпливовішим фактором є швидкість старішання. Джерело: Nature Communications

Проблема дослідження людей як виду – безліч культурних та соціальних факторів, які впливають на нас.

Науковці зібрали дані тривалості життя з 9 людських популяцій та 30 популяцій приматів із різних локацій. В обох групах виявили пряму залежність між тривалістю життя – тобто середнім віком, в якому помирають люди й мавпи – та рівністю тривалості життя, яка вимірює концентрованість смертності серед старших осіб та особин. Отже, зі збільшенням тривалості життя зростає й рівність тривалості – всі вмирають в однаковому віковому проміжку. Завдяки цим даним науковці побудували математичну модель, яка описувала динаміку смертності в кожній популяції.

Змінюючи параметри всередині моделі, науковці виявили, що зміна фонової та ранньої дитячої смертності не сильно впливає на тривалість життя. А от різна швидкість старіння значно змінює нахил кривої.

Тож побудована модель подарувала нам два ключові висновки. По-перше, гіпотеза сталої швидкості старіння правильна, принаймні у приматів. І хоча коефіцієнт смертності у дорослих трохи коливається в межах роду, у загальних параметрах смертності ці коливання незначні. Звідси й теза про те, що старіння – найбільш стала властивість смертності приматів, і на неї майже неможливо вплинути.

Другий висновок полягає в тому, що посунути наближення людства до граничної тривалості можна через швидкість старіння. Наразі ми вміємо впливати на дитячу смертність (завдяки, зокрема, вакцинації) і фонову (завдяки екстреній медицині та зростанню якості життя).

Утім, ці параметри ніяк не змінюють швидкість, з якою ми наближаємося до граничної тривалості життя. Швидкість старіння залишається сталою і змінити її зовнішніми втручаннями, на думку дослідників, не вийде. У підсумку автори роботи зазначають, що лише час покаже, чи вдасться медицині досягнути того, що не вдалося еволюції.

Коменти