Нещодавно вийшла друком “Квантонія. Ніби початок, ніби кінець”. У передмові до книги її жанр визначено як “ніби фантастичне оповідання” — адже описує вона звичні реалії, нехай і під іншим, практично фантастичним кутом. Завдяки невеликому розміру й доволі химерному сюжету книгу можна перечитувати кілька разів — щоразу відшукуючи для себе щось нове чи повертатись до окремих уривків, не сильно зациклюючись на послідовності подій. Вона більше нагадує збірку есеїв — кожен з яких описує якийсь аспект нашого існування.
Історія починається з потоку запитань, схожих на ті, що ставлять собі діти в період усвідомлення власного існування. “Як так сталося, що мене не було, а тепер я є? Чому саме зараз? Чому саме я?” — тощо. Тільки думки ці зароджуються не в дитячій голові, а на самотній планеті (тобто не пов’язаній гравітаційно із зорею), після удару об неї астероїда.
Попри таке своє становище, думки пробують видертися з місця утворення, набувати різних форм та взаємодіяти з довкіллям.
Істоти, в яких думки заселяються — програми на квантових комп’ютерах у металевих тілах — поступово шукають контакту: хтось пробує спілкуватися з іншими мешканцями планети, хтось сподівається, що знайде у Всесвіті якихось інших істот. Вони збираються у стінах Великої Зали, щоб під дивні кольори та звуки обговорювати результати своїх досліджень, дискутувати та навіть фантазувати. При цьому у них з’являється щось схоже на гумор та експресію — до прикладу, жарти про детермінізм.
У суперечках цих істот зустрічаються відсилання до реальних дискусій вчених-землян, як-от рівняння Дрейка та парадокс Фермі, про які ми вже писали раніше. А зонд, який квантони запустили у космос після бешкетування у своєму кораблі “У вакуумі”, підозріло схожий на “Вояджер” із золотими дисками на борту.
Друга частина різко відносить у геть інше середовище й нагадує наше існування вже не відсиланнями, а рутиною. Проте описується ця рутина доволі технічною мовою, через що й далі нагадує розповідь про космічних істот. Головний герой книги усвідомлює, що код, який його складає, пройшов складний шлях і продовжує пристосовуватися до середовища, диктуючи свої умови. Його завдання — зрозуміти, що той код від нього хоче й примирити з тим, чого хоче він сам. Згадки про відкриття еволюційного алгоритму й зміни кута зору на код (щоправда, в біологічній еволюції — це ген) з’являються у вигляді назв вулиць: Бородатого Капелюха — тобто Чарльза Дарвіна, який мав бороду й полюбляв головні убори, та Геноцентриста — Річарда Докінза, бо саме він свого часу поставив ген на перше місце в історії про спадковість, мінливість і добір.
Навпаки, він ще більш захоплений реальністю і прагне тепер найважливішого — відшукати справжній контакт: щоб його думки знайшли відгук поміж думками когось, хто буде готовим його розуміти. Історія закінчується тепловою смертю Всесвіту, проте герой знаходить спосіб його перехитрити.
Дізнатися про книгу більше можна на сайті quantonia.com.
Читайте також
Прикольно. Отримав сьогодні. Мені сподобалось!