Нещодавно на стрімінг-сервісі Netflix (боси котрого не вигадали нічого краще, ніж стибрити й перекрутити неймінг славнозвісного вітчизняного Takflix – що ж, дуже оригінально, ага) вийшов новий, вже 3-й сезон шоу «Любов, смерть ворогам… сорі, і роботи». Нам дуже хотілося б скласти дайджест причин, чому цей набір серій вам не сподобається.
Отож:
- Таких причин нема. Він вам сподобається. Поговоримо саме про це.
Магія чисел
Складається сезон аж із 9 серій, тоді як дебютний у 2019 році був з вдвічі більшого їх числа. Ідея, котру взяли на озброєння культовий режисер Девід Фінчер («Бійцівський клуб», «Соціальна мережа») та потрясний Тім Міллер («Дедпул») була свіжа і офігезна – підключити до створення антології короткометражних анімованих епізодів в жанрі sci-fi найкрутіші студії світу. В тому числі ті, котрі займаються виробництвом гейм-контенту.
Віковий рейтинг 18+, в ньому будуть секс і роботи, а якщо насилля – то максимально безжальне, літри крові. Так, аби стати альтернативою мармеладним релізам всіляких там діснеїв-піксарів. Годі казати, що це спрацювало. Серіал, який створювався близько 3-х років, тоді порвав всіх і зробився культурним явищем. Чого не змогло повторити його 8-серійне продовження два роки потому. А отже до чергового, 3-го сезону, продовження, так би мовити, продовження, особливе ставлення було апріорі.
І от він з’явився. Якось несподівано, не дуже помітно – що й не дивно з усією колотнечею навколо війни у нас та судовими дебатами Джонні Деппа з Ембер Герд – за цим нині найбільше слідкують на заході. До речі, теми масових вбивств та, що називається, Інь-Ян, мають місце у серіях далеко не останнє. Але до цього ще повернемося.
Збірка мультиків загальним хронометражем близько 2-х годин, за словами Фінчера, створювалася руками та мізками 1300 людей. Виключно талановитих людей – хочеться додати від себе. Поміж яких – спойлер – виступив і сам пан Девід, а це його перша режисерська робота в рамках проекту, який він продюсує вже роками. До того ж й перша анімаційна в довгій кар’єрі – чоловікові вже ось-ось 60. Тож вітаємо його, краще пізніше, ніж ніколи.
Взагалі, більшою чи меншою мірою всі короткометрівки сезону присвячені темі якогось глобального знищення, при чому, як правило, з приставкою само-. Мабуть, в колективному підсвідомому аніматорів з найрізноманітніших місць світу вже далеко не один день живе відчуття, що всі ми знаходимося максимально близько до цього оспіваного у численних антиутопіях моменті.
Це настільки явно і від того вже й не дивно, що Карибська криза, яка колись перелякала всіх – зараз просто смішна й наївна фігня порівняно з усякими хворими рашистами зі своїми хоч старими, але ядерними боєголовками та всілякою іншою блокадою зерна для світу. Іронічне ставлення до факту, що живемо тупо в парі секунд від апокаліпсису вже давно стало мейнстрімом, вже й набридає. Тож хочеться більш гострих відчуттів.
Маск, море, роботи
Відкриває сезон поки єдиний безпосередній сиквел в рамках всього проекту. Три роботи, уособлення трьох темпераментів – вочевидь, холерик, сангвінік та флегматик – як і в першому сезоні, мандрують вимерлою Землею та коментують причини і дії, які призвели людство до цього. Родзинкою обох серій є їхній гумор – що максимально світле для них, те абсолютно цинічне по відношенню до homo sapiens. Але хто винен, що так сталося в далекому майбутньому, як не ми самі? Зі слів нових хазяїв планети, люди були просто геніями дурості й егоїзму. І спробуй знайди, в чому з ними можна не погодитися.
До завуальованих натяків на фемінізм додаються кпини з одного найбагатшого в світі мільярдера, володаря «SpaceX» і «Tesla», а також фактично артикулюється наступна думка: якщо ми колонізуємо інші планети – чи не стане це знеціненням ядерного паритету й замість того, аби завадити винищенню людством себе, можливо, лише підштовхне окремих безумців до подібних рішень? І сцена з бункером, в якому від непереливків ховалися «сильні світу цього» та закінчили там поїдаючи одне одного, тільки посилює цю ідею. Хоча водночас й радує – відразу починаєш шукати очима серед них путлера.
Наступний епізод починається як доволі середньостатистичний, проте тут вас чикатиме приємний сюрприз. В ньому чи не єдиному з усіх драматургія працює над-якісно, тож глядачеві не просто демонструватимуть черговий фантастичний сетинг та більш чи менш нудний розвиток кількох героїв у ньому протягом 10-15 хвилин. Вас змусять відчувати найсправжнісінький лютий саспенс, і не раз. Для особливо просунутих – після титрів ще й матимете привід пофілософствувати на моральні теми типу непростої долі лідера. Картинка, не бувши нічим особливим, все ж якісна і все це в купі працює так, що робить дану короткометрівку, певно, зе бест у сезоні. Або на рівні ще з одною, фінальною.
Власне, режисером даної історії і виступив Девід Фінчер, при чому зробив все надзвичайно. Характерні риси темного фентезі й досить нетривіальна для ЛСР локація – море – тут синтезуються з лавкрафтівськими чудовиськами та фінчерівською вивіреною й холодною напругою між персонажами, жоден з яких в принципі не є взірцем високоморальних стандартів. А ще там є чувак на ім’я Торін, тож, мабуть, привіт толкієнівський «Хоббіт». Тому цей епізод, формально досить класичний, таки не менш як high level. Та й хто б сумнівався у Девіді, коли це він нас підводив?
Дуже вирізняється епізод «Живий пульс машини». Цікаво, що його постановницею є жінка, як і обидві героїні та, власне, об’єкт, де розгортається історія – а саме супутник Юпітера Іо. Проте сюжет буде нагадувати швидше «чоловічі» жанри: а саме, роуд-муві, під яким насправді маскується розповідь про ініціацію героя. При чому переживає він її, намагаючись подолати безвихідну ситуацію на далеких безлюдних просторах – і тут чомусь пригадується чи то Рей Бредбері, чи то Джек Лондон.
З часом очевидними стають паралелі і з Сальвадором Далі – картинка відмінна і я дуже буду здивований, якщо не натхненна в тому числі і його артами. Але далі, коли героїня входить в наркотріп, все взагалі повертається в русло кастанедівщини, при цьому ще й капець як нагадує фільм «Гравітація» (хоча той набагато більш приземлений – у всіх сенсах). Одним словом, трансова й неоднозначна річ, настільки ж гарна зовнішньо, як і плювати хотіла на чіткий зрозумілий сюжет. Що ж, а хто сказав, що так не можна.
Трошки гумору
Серія “Ніч міні-мерців” чи не найбільш хуліганська й наближена до поняття «треш». Десь згори, наче в ролі гравця у «The Sims», ми споглядаємо Землю, де на швидкій перемотці розгортається всього-на-всього зомбо-апокаліпсис. Уряди країн починають з ним боротися, та як завжди неадекватно, що ще більш погіршує ситуацію й врешті все закінчується так, як і мало закінчитися. Надзвичайну естетичну насолоду забезпечує сцена, де ядерні ракети пролітають на фоні кремля. Те, що вас гарантовано потішить це зав’язка – показ того, яким чином, власне, утворилися зомбі. 1000% задоволення.
Епізод з очевидно тупуватою назвою «Убий, команда, убий» – прекрасна данина шани і любові олдскульним бойовичкам класу “В” й водночас безперечно, стьоб над ними. Графіка мульта повністю двомірна, в стилі 90-х, а за жанром це – футуристичний кіберпанк з вдалим мілітаристським гумором та роботом-грізлі. Й купа крові на додачу. Взагалі, достатня кількість жесті, часом до абсурду, та гумору – однозначно характерні риси всього 3-го сезону.
Виживе лише один – та й то не факт. Таких сюжетів серіал має купу, але цей епізод явно знає про всі ці штампи і просто кайфує від самого себе. Більш того, йому вдається неможливе – за кілька хвилин присутності у кадрі цієї чергової елітної команди ти ловиш себе на думці, що, бляха, із задоволенням подивився б повний метр про них. Та й не один.
Епізод «Рій» нагадує все відразу і нічого окремо. Певне, найбільше – історію з Чужим та всіма цими конотаціями про ідеальний комахоподібний кріповий організм. Більше розповідати якось не хочеться. І не лише через небажання робити спойлери, а й через загалом, направду, відверто прохідну в усіх аспектах річ, якою він являється.
Серія ж про шотландського фермера зразка 24 століття, котрий воює зі щурами, що еволюціонували від генномодифікованого зерна у хазяйському сараї – дивовижна річ. По-перше, вона очевидно перекликається навіть не з однією серією минулих сезонів, а відразу з двома. І про футуристичне протистояння землеробів з нашестям, і про старого, котрий живе собі немов як «за старих-добрих часів», не зважаючи на те, що навколо гасають андроїди та інші дива техніки, нам вже розповідали, й досить яскраво.
Проте ця історія все ж відрізняється якоюсь неабиякою теплотою та ламповістю. У фіналі, звісно. Бо основну її частину складає суміш з такої жорстокості, що й самому маестро Тарантіно було б чому повчитися, а також з антивоєнного пафосу, їдкої критики капіталізму та іронічних натяків на тему всесвіту Термінатора. Ви нічого особливо оригінального тут не знайдете, проте цю короткометрівку вам захочеться переглядати ще і ще. Там про дружбу та взаємоповагу.
Дуже видатний режисер
Оскільки, як вже й зазначалося, колектив найманців, що за тридев’ять земель стикається з могутнім злом з ознаками лавкрафтівських та гігерівських фантазій – то дійсно супероригінальна концепція (насправді, звісно, ні), то пропускаємо передостанній епізод і поговоримо про фінальний. Тут дійсно стає цікаво, оскільки його режисером є вже культовий іспанець Альберто Міелго. Саме він мав кілька років тому перезавантажити франшизу «Людина-павук» в анімованій версії, над чим, власне, і працював (його ідеї використані у «ЛП: Навколо всесвіту»), а цього року Міелго отримав Оскара за короткометрівку, створену, як кажуть, за 3 копійки. Найіронічніше, мабуть, що заключна серія 3-го сезону «Джибаро» (чи то «Хібаро») – якраз теж про найманців, котрі стикаються з надприродною, не дуже дружньою сутністю. Проте ви навіть про це не задумаєтеся під час перегляду. По-перше, картинка в цьому маленькому мультфільмі на якомусь неймовірному рівні.
Анімовані краплі води, які розбиваються об обладунки, кров і золоті браслети, що всі перемішуються у жахливому танці разом з конями, зброєю та природою – це який crazy рівень в плані естетичної божественності. Так, рухаються персонажі явно не хаотично, але відпрацьовано – як їм допомогла це зробити хореограф Сара Сілкенс.
Тож, за сюжетом, загін конкістадорів проїжджає безлюдними хащами в пошуках, найімовірніше індіанців, яких можна гнобити та грабувати. Один з бійців, глухий, проте не сліпий здоровань, бачить у воді шматочок золота. З жадібністю він потай привласнює знайдене – і тут починається весело всім. З-під води виринає гарна панянка, з голови до п’ят прикрашена скарбами, але за родом діяльності щось типу міфічної сирени – тож й пронизливо співає. Від співу як ненормальні кружляють всі рицарі і за пару хвилин перетворюються на звалище металобрухту. Начинене свіжесеньким м’ясним фаршем. Крім, власне, головного героя, бо той не чує співу з об’єктивних причин. Що було далі – побачите. І якщо вам це таки сподобається – радше не через сюжетні твісти, котрими Міелго вже всіх шокував у своїй роботі в дебютному сезоні (й з того часу піднявся до статусу зірки).
Даний епізод – якась безнадійно шедевральна форма, бо візуал, звук, музика геть зносять дах. До речі, діалогів у фільмів нема взагалі. Тут поєднані 2D і 3D анімація самим неочевидним і креативним чином, а спектр трактувань, про що це взагалі, сягає від екологічних та релігійних питань до проблеми токсичних стосунків й збоченої жадібності. Зрозуміло одне: у візуальному сенсі ми безсумнівно маємо генія сучасності – іспанця, на ім’я Альберто.
